Анатолий Димаров - Божа кара

Я мовчав, приголомшений: таке — і з вуст кадебіста! Я не знав, що відповісти, я боявся щось відповісти, страх, який народився разом зі мною, який давно уже став моїм другим «я», підказував мені мовчати… зціпити зуби й мовчати… прикинутись дурником, ідіотом останнім, але — мовчати. А він і не потребував, мабуть, моєї відповіді, бо, запаливши нову сигарету, продовжував:

— Але все це, слава Богу, позаду. Народ наш став зовсім не той, як у тридцять сьомому, не ті стали й органи. Повірте мені, Вікторе Андрійовичу! — Він покивав головою, тільки чомусь не до мене покивав, а до пляшки з недопитим дорогим коньяком, наче закликаючи ту пляшку у свідки.

— Як ви думаєте, чим ми тепер в основному займаємось? — Знову погасив сигарету, і погляд його посвітлішав. — Ловимо шпигунів-диверсантів? Виявляємо міфічних ворогів народу? Ні, вельмишановний Вікторе Андрійовичу! Ми проводимо широкомасштабні соціологічні дослідження. В обсязі всієї країни…

— Дослідження? — Я не міг приховати свого здивування.

— Так, дослідження, — покивав він головою. — Дуже потрібне для нашого з вами майбутнього. От відбувся пленум ЦК, прийняте рішення. Чи постанова уряду. Наскільки вона відповідає інтересам народу? Як народ її сприймає? Як перетворює в життя? Ми повинні стати тим барометром, який попереджає керівні наші органи, чого їм чекати. Бурі чи ясної погоди…

— А преса?

— А ви вірите нашій пресі? — усміхнувся презирливо. — Одностайне схвалення, з великим піднесенням. Більшої повії у всьому світі немає, аніж наша преса. Нею бридко навіть чоботи чистити. А вона претендує на наші душі… Ні, Вікторе Андрійовичу, єдина реальна сила, яка зможе очистити хворе наше суспільство від бруду минулого, це ми. Для цього ми й проводимо соціологічне дослідження. І я особисто розраховую на вашу допомогу.

— Мою?

— Вашу, Вікторе Андрійовичу.

— Але ж чим я вам зможу бути корисним? Я ж не соціолог.

— А це не суттєво: соціолог ви чи не соціолог. Ми попросимо вас просто збирати інформацію. На вашій же кафедрі. Які в кого думки, хто з чим не згоджується. Не треба навіть узагальнювати — цим займуться інші спеціалісти… То як, Вікторе Андрійовичу?

— Я не знаю, чи зможу…

— Зможете, зможете, — поплескав він мене по плечу. — Не святі горшки ліплять. А ваша Надя таки міцненький горішок! — покрутив головою. — Доведеться за нею якийсь час постежити. Щоб не викинула якогось коника. Це вам ой як непотрібно! У вас же захист дисертації на носі?

Я відчував, як мене заганяють у сильця. Як липка павутина обплутує мене з усіх боків. Я ще пробував борсатись:

— Не знаю, як у мене це вийде: я, на жаль, не належу до спостережливих людей…

— А нам і не потрібен спостерігач. Нам потрібен аналітик, учений. А ви справжній учений…

— Який там учений: і досі не захистив дисертації!

— Захистите обов’язково! Прекрасна робота!

— Хіба ви з нею знайомі? — запитав, полещений: кому не приємно, коли тебе хвалять.

— А як ви думаєте: бути куратором вашого інституту і не цікавитись життям його колективу?.. До речі, як там Сталіна Ульянівна? — розсміявся. — Феноменальна істота! Свою святиню і досі зберіга?

— Святиню?

— Сукню. В якій була на зустрічі із Сталіним.

Прочувши про сукню, я теж не втримався од сміху. Хоч зараз мені було не до цього.

Про ту сукню знав не тільки наш інститут — все місто. Одразу ж після війни Сталіна Ульянівна разом з великою групою військових побувала на прийомі у Сталіна. Заради цієї події нарядилася не у військове, а у трофейну сукню, привезену з поверженої Німеччини. Відтоді сукня не була жодного разу надівана: вона вже належала історії. Сталіна Ульянівна замовила спеціальний сервант, схожий на поставлений «на попа» саркофаг. Із скляними дверцятами та бічними стінками, а в задню, зверху донизу, було вмонтоване дзеркало. Сукня була урочисто повішена, дверцята замкнені, ключ, щоб ніхто не міг доторкнутись до святині, захований поглибше до столу.

Розповідають, що свого часу, ще за життя Сталіна, приходили працівники музею: просили передати як дорогоцінний експонат. Не віддала: «Помру, тоді заберете».

— Зберіга.

— Дивовижна людина! — похитав головою. — А ви кажете, що ваша кафедра не варта соціологічного дослідження. Коли там трапляються такі експонати… Отже, дорогенький Вікторе Андрійовичу, давайте домовимось: ви… ну, раз на місяць… обтяжувати вас не будемо… Ми розуміємо, що людина ви зайнята… тож раз у місяць будете робити своєрідне соціологічне обстеження. Зріз, так би мовити. Про життя вашого колективу, про настрої, найцікавіші розмови. І обов’язково два-три найтиповіші факти. Для ілюстрації. Хто що сказав, коли саме сказано, хто слухав…