Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Тіні з флангу більш не з'являлись. БТРи відступили в провулки, сховались навіть ті, що стояли в «зеленці», крім двох останніх, підбитих з гранатометів, і третього, що догоряв на площі.

Роман знав, що сталося лихо. Атінгера він знайшов кроків за двадцять й навіть у напівтемряві зрозумів, що той мертвий. Рукав сорочки Ром вмочив у теплій і липкій калюжі, що натекла з-під тіла, але не відразу й помітив. Витер рукою піт, що заливав очі. З мерії зачастили короткі черги — козаки пробували прикрити відхід групи. Групи більше не було. Ром згадав білозубу посмішку Атінгера, його зухвалу постать, й брудний піт на обличчі змішався зі сльозами злості… Він схопив кулемет і дав кілька черг у бік волонтерів. Суки! Тут живе триста тисяч українців! Ви не візьмете цю землю!

Пірнув у кущі і поповз далі, волочачи кулемет, розмазуючи сльози рукою. Всередині ворушився холодний клубок, злегка нудило, й, незважаючи на духоту, дрібно стукали зуби. Ось саме так, мабуть, його пращур Максим Маламура пробирався ворожим містом, визволяючи бранців. Може, й тут, саме у цьому місті, може, й на цій древній вулиці — бо Самійло Кішка, здається, громив турецькі Акерман і Тігіну.

Кроків за десять Ром почув стогін. Кошовий був ще живий. Верхня частина гімнастьорки з правого боку блищала від крові. Пальцями Ром нащупав дві дірки в тканині — на плечі і вгорі грудини, кошовий сіпнувся від болю і застогнав голосніше.

— Тс-с, — прошепотів Роман, — тихо, батя, все добре.

Доброго було мало. Знов ожили снайпери, й тягнути пораненого через дві доріжки і клумбу до мерії — надто великий ризик. Залишалось одне: праворуч від перехрестя, яке він прикривав, до будинків навпроти. Після нових відчутних втрат волонтери не поспішали бігти на площу.

Піднімаючи кошового, Ром відчув, як липне від крові його сорочка. Атінгер якось сказав, що у деяких людей на війні нема страху, навіть коли у самого осколком вириває шмат м'яса. Хіба що більше думаєш про смерть. Таких людей Атінгер називав «псами війни», себе відносив до їх числа. І ось — лежить в калюжі теплої крові, мертвий, у міському парку. Ром вперше відчув, як в глибині свідомості ворушиться темна хвиля первісного жаху.

Ноги готові були бігти геть, далеко від цієї «зеленки», від крові і трупів. Стоячи на весь зріст, він став величезним, дула всіх кулеметів були націлені прямо на нього, темрява кудись відступила, і його, Рома, здавалось, бачили всі приціли. Зціпивши зуби, він старався не думати про страхи і всю увагу зосередив на кошовому.

Від болю той злегка прийшов до тями і зміг прокульгати через кущі найнебезпечніші кілька метрів, потім вони з розгону гримнули на траву парку, ламаючи тріскучі гілки. З того боку заблискали сухі спалахи пострілів, але, на щастя, звук їм почувся правіше. Думати про смерть не було часу.

— Давай, батя, ще внуків нянчити встигнеш! Давай! — примовляв Роман, волочачи на собі важезного Івана. Ще через кидок боліли всі м'язи, неначе після трьох раундів з Мартіном Боффое. Більш за все Роман остерігався відкритої, хоча й темної вулички. Але ж потрібно поспішати, поки є передишка ціною життя Атінгера. Й, може, — Айзека.

У мерії також повинні це розуміти.

Вуличку Ром перейшов, майже волочачи на собі обм'якле тіло. Наприкінці спіткнувся об бордюр і впав, боляче обдер коліна й ледь не вивихнув руку. Сил не залишилось. Ром тягнув кошового за комір, робив це довго, болісно, і уперто. Біля першого ж під'їзду залишив пораненого, прокульгав по сходах й почав барабанити в перші двері…

Айзека не було ніде. За Степаном Бригловим Ром повернувся, коли знов почали стріляти. Чесно кажучи, за морокою з кошовим про Степана Ром забув геть. І лише в квартирі у немолодої переляканої жінки, випивши теплої води з бутля, він зрозумів, що Бриглов також лежить десь там в парку — поранений чи убитий. Повертатись під кулі дуже не хотілось. Жінку не прохав — наказав перев'язати кошового. Квартира виходила вікнами в двір. Незважаючи на духоту, вікна позачиняли — немов скло могло захистити від осколків. Та канонада біля мерії відчувалась тут добре — двигтіла підлога і бряжчали шибки на кухні. Помітивши жах в очах хазяйки, Ром вперше себе оглянув: одежа розірвана і залита кров'ю. «Не моя», — швидко підказав інстинкт самозахисту. — Івана! Й Аліка — згадав гарячу калюжу під ліктем у поритому кулями парку.

Хазяйку ще раз — вже попрохав: «Врятуй козачка!», — але на порозі не стримався: «Повернусь — перевірю!»