Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

За чотири тижні кривавих бійок в «Сайгон» приїхала делегація. Ром, Зося, Пшоль і ще зо п'ять хлопів сиділи на лавах у парку, коли знов прибігла замурзала малеча і сказала, що їх шукають «совдепи». Через хвилину до столиків підкотила інвалідна машина, в якій сидів десятикласник-інвалід Вадюха з дужими руками, який крутив на турніку «сонце» й бився залізними милицями, як сам диявол. А позаду підтягувались ще бійці з «Совдепії» — усього чоловік п'ятнадцять.

— На танках приїхали, — насмішкувато сказав Ром.

Переговори затягнулися. Добалакались до такого: зустрічаємось за тиждень, у суботу — на пустирі за старим тиром. Сто на сто. Без ціпків, бит і ножів — і там вияснимо, хто сильніший. Вже того ж вечора напівбандит Вася Шитка, який сидів по «малолєтці» і підтягнувся з Ватутіно на підмогу «Сайгону», дістав з кишені «фінку» й сказав: «Вони в мене потанцюють!»

До суботи не дочекались. Вже зранку в середу в місті задиміли вихлопними газами «воронки» міліції, які за решітчастими вікнами звозили до райвідділку «бійців» з «Лісу» і «Совдепії». Як потім сказали: «стуканув» у міліцію Сашок Астрахан з «совдепівців». Романа на «обізянніку» не возили, бо начальник міліції просто подзвонив батькові на роботу. Злий, як чорт, Віктор Рудинський пригнав додому ще до обіду, не дав Роману навіть як слід одягнутись, і той, ледве накинувши штани і сорочку, в домашніх капцях заліз до батька в машину.

— Ну що, догрався? — кричав йому батько. — Сам начальник подзвонив, каже: вези свого синочка в камеру!

Тож всю дорогу до райвідділку Роман мав що слухати.

Слід сказати, що Астрахан постарався скрупульозно. Коли всіх, кого вдалося зловити, посадовили в актовому залі райвідділку: по один бік від проходу «совдепівців», й «лісовиків» — по інший, у залі зібрались чоловік сто тридцять, тобто більше половини всіх «гладіаторів». Списки були досить повні, і міліції залишилось лише встановити адреси й номери телефонів.

Напруженість зростала. Ні Ром, ні інші хлопи не знали, чого чекати. Та хвилин через сорок у залу ввійшов високий чорнявий капітан — начальник дитячої кімнати міліції, й прочитав гнівну тираду про кримінальну відповідальність. Потім пригрозив, що всіх, чиї імена є в списку, міліція тепер навіки бере на замітку. На тому все і скінчилося.

Коли вони вийшли з райвідділку, батько лиш розлючено сопів, а тоді сказав:

— Завтра поїдеш до Одеси, в гуртожиток. І щоб до осені ноги твоєї тут не було!

«Одеса-мама, ми твої піжони», — чомусь промайнула в голові у Романа стара босяцька пісенька. Невже таки всіх босяків неодмінно шлють до Одеси?

Тож о шостій годині наступного ранку Ром вже трусився через поля, через лани й круті пагорби в старому пошарпаному «Лазі», який рівно за шість з половиною годин повинен був привезти його до самого синього моря…

Серпень 1920 р.

…Об’єднаний загін Цвітковського спільно із повстанцями отамана Дашківського зненацька ввірвався в Звенигородку. Атаку готували заздалегідь, ще в липні Юрко Тютюнник передав людиною зі Львова — сприяти повстанню! Рудь привів свої сотні з Холодного Яру — спочатку до Цвітковського в Богуслав, потім до Медвина, що неподалік Богуслава.

Після удару на Звенигородку з міста вирвався загін червоної самооборони. Сотня Рудя хутко йшла на жашківський напрямок, куди й відступала тепер червона міліція — на з’єднання з рябоконцями. Саме звідси повстанню загрожували загони військового комісара Рябоконя.

Червоних наздогнали за Рижанівкою, рубали сходу, не зупиняючись, залишили позад себе зо два десятки трупів. Десь розвіявся степами ще з десяток. Відпускати не можна, бо приведуть до Звенигородки підмогу. Кубанці Плаксун і Печений взяли з собою відділ козаків й пішли на захід дозорами.

Максим скочив з розгарячілого коня. Нагнувся до потічка й набрав у долоні чистого срібла. Плеснув до лиця, тоді кілька разів вмився. Сам не пив, й коневі пити не дав, щоб після погоні не втяжив.

Спадав шал кавалерійського бою. Гаряче сонце золотило навкіл поля, в блакитній високості дзвенів жайворонок — скоро жнива! Колосяться в полях хліби, чекають селян. А тут знов люди вбивають людей… Засіяли звенигородці врожай, не дивились на війну і кров! Робили так завжди — за татар і поляків, за більшовиків і німців. Жити завтра чи ні, а дітям їсти щось треба! Тому й живе нація — у всіх лихоліттях! Тому й ласа до цієї землі вся мерзота навкіл. Бо є хліб! Бо є труд!