Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Ром вирішив сам шукати. Спочатку хотів піти до Звенигори, бо саме про Оляну зі Звенигори розповіла баба Маня. Взяв з собою Зосю, який також зацікавився гайдамаками.

Йти вирішили єдино-вірною дорогою — повз стави, повз річечку і болото, де праворуч бовванів покинутий хутір. Можна йти й бруківкою на Гудзівку, але то нецікаво! Коли повстанці їздили на гору, то напевне сюдою!

Через якийсь кілометр стежка вийшла з кущів на долину. Ліворуч сріблився ставок, праворуч темнів ліс — урочище Казанок. Тут стояв хрест сім’ї Шульги, які колись жили в цьому місці. Біля Гудзівки стежка йшла через дивну балку. Великі старі осокори переплелися між собою. Товсті дерева попадали хаотично, а деякі схилились одне на одне в верховітті. Внизу стежка вільно петляла.

Ліворуч чавкало болото, праворуч в улоговину впадали балки, чим далі — тим глибші. В одній з них лежав камінь з цифрою «1776» — мабуть, козацька могила. Потім стежка звертала, й очам відкривався величний каньйон, порослий лісом: обривисті схили глибиною в сімдесят-сто метрів, глибокі ущелини, вимиті водою. Височенні берези й сріблясті велетні-осокори ростуть у його широкій долині.

А вже після каньйону почалися гори з золотавими березовими лісами, одна, друга, третя — а за ними й Звенигора…

Обійшли гору навколо. Зелені сосни покривали настану схилу, вище росли берези. Крутішим боком гора спускалась до лугу, а заднім — впиралася в поле. Якщо й жила тут колись Оляна, то найближчі до гори тільки дві хата.

Ворота однієї з них межували з горою. Ром колись стріляв у них із лука, як і всі покоління в дванадцять років. Копали на горі князівські вістря, встромляли до очерету — от тобі й зброя!

Тож, не вагаючись довго, постукали в браму. Завалували собаки, а тоді довго ніхто не виходив. Постукали ще раз.

— Ну хто там? — зажебонів, врешті, старечий голос.

— Це ми, бабусю! Хлопці!

Бабця довго човгала до калітки.

— Які такі хлопці?

Нарешті, вийшла. Старенька бабуся, закутана в жовту хустку, з квітами з червоної нитки.

— Тьотю, ми зі школи з Звенигородки. Пишемо твір про цю гору. Ви не знаєте, де тут колись жила Оляна?

Бабця довго на них дивилась.

— Ну, про отамана Рудя. Кажуть, то була його наречена?

— Я тут вже шістдесят сім літ живу, а про Оляну не знаю…

Про Рудя… Так, щось мата казали, — оживилась бабця… — Але то спитайте у тітки Мотрі — он там навпроти. Вона більше знає!

— Атож, про Рудя. Тут все село колись шепотілось!

«Тітка» Мотря виявилась ще старіша за бабцю.

— Але ж наречену звали — не Оляна, а Уля! Вона он в тій хаті жила, справжня красуня! Але потім її забрали. А до того вмер старий батько!

— Хто забрав, тьотю?

— Не знаю. Тоді й хата згоріла, й нові люди там поселились. І ще тоді пропав комісар червоний. Пішов на Звенигору — й не повернувся.

— Ще баба Наталя казала, що той Рудь мав червінці і таємно повіз її за границю, — сказала перша бабця.

— А перед тим вони повінчались, — встряла в розмову ще одна старенька, що підійшла тихо. — Он там, на вершечку. Хлопці й досі туди бігають з дівчатами цілуватись! Тільки про це не пишіть у тєтрадку, бо це вам ще рано!

— Не рано, тітонько. Саме впору!

Вони подякували жінкам й полізли нагору. Круті схили поросли кущами, добирались довго. Коли, здавалось, вже зовсім піднялись — то побачили, що гора добігла лише до рівнинки, яка оперізувала вершину. З неї здіймалась догори ще вершина — маленька.

Врешті, здобули й цю гірку. Ром знайшов рівне, без кущів місце й подивився донизу.

Прямо за селом, через поле зеленів масив Хлипнівського лісу. Він тягнувся ген-ген за обрій, до нього збігала залізниця й губилася в лісових хащах. Видко, як на долоні, село, ставок, річку. А ліворуч, на південь, темніли поля, балки, губилися в темно-синій палітрі. Звідти й виднілись давно козацькі «фігури»…

Так, значить — Уля. Мабуть, не Оляна — Уляна! Що ж, легенда про Рудя вже обростала плоттю!

…Незабаром після тієї травневої ночі Владка поїхала з батьком до Криму. Напередодні вони знов довго сиділи біля її двору. Владка плакала.

— Не плач, маленька, це ж ненадовго!

— Ти восени їдеш до університету…

— Хочеш — я не поїду!

— Ти добре вчишся, що тобі тут робити? Треба бути там, де життя. Треба бути успішним! Я не зможу любити мужчину, який нічого не вартий!

— Не бійся! За два роки поїдеш вчитись до мене — в Одесу.