Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Збитий зі звичного настрою тим видінням, Роман дійшов аж додому і вже почав збиратися на «майовку», бо десь за годину весь гурт зі Зосею, Жориком, руром вирушав до лісу із шашликами.

Коли, зрештою, зрозумів, що ж то було насправді.

Як тільки це сталось, Ром чи не вперше в житті відчув, як взялася тугою, заквилила його душа: не побачиш більше, не знайдеш… Якби Ром знав, що те диво, яке й не помітивши, ввірвалося в його життя, в силі завдавати болю знову і знову — він, може, і не став би його шукати. Але, водночас, воно обіцяло так багато, що бажання тому противитись не було зовсім. Та й доля все’дно вирішує по-своєму.

Ром повернувся до «Сайгону» й об'їздив усі вулиці навкруги, проте дівча не знайшов. Але ж — доля!

Того ж дня пообіді вони поїхали на велосипедах і «дирчиках» до самого Хлипнівського лісу (діди казали, що саме там колись збирались полки гайдамаків). Вузенька стежка зміїлась через вузлувате коріння, поміж величезних червоних сосен донизу, до самого Тікича, і нею галасливим гуртом спускались до річки. Там, серед височенних сосен, надибали велику, заплямовану сонцем галяву, і в тому червонястому й світлому від соснових тіл просторі, наскрізь пронизаному товстими сонячними променями, що в них повільно піднімались клапті м'якого павутиння та веселились великі й дрібні мошки, граціозні бабки — стрекози, на м'якому ж моху розстелили свої ряднини та готували хмиз для багаття.

Ром з Чорнею пішли до джерела за водою. Ром красувався в моднячих спортивних шортах, що недавно йому купила мама на тренування. Вони йшли узліссям, спускались до балки, коли раптом на прохолодній тісній стежині, так само назустріч, побачив знайому світлу гривку та стрункі ноженята. І наразі аж мовби вріс у землю, — так, що Чорня з розгону вліпився йому у спину.

— Привіт, — не придумавши нічо’ розумнішого, ляпнув Ром. Дівча було з подружкою, вони наче помітили той стовбняк Рома й перезирнулись лукаво. «Привіт», — сказало Рому диво, а її подружка з цікавістю позирнула на Чорню. І вони, тримаючись за руки, побігли собі з балки по стежці.

— Це хто ж такі? — спитав Чорня, потираючи забитого об казанок лоба. — На тебе що, дубняк впав?

— Не знаю, — сказав йому Ром. — Красапєта якась… Я зранку бачив її в «Сайгоні». Давай, мабуть, їх пошукаєм?

— Давай, — погодився Чорня. — Подружка у неї теж так нічого…

Та спочатку вони набрали води. Взагалі, Ром не мав великого досвіду в коханні. Інколи їздив вечорами до однокласниць на «гулянки», де траплялися й перші, мовби незумисні, торкання, хвилюючі ігри й до півночі вечорниці на лавочці. В класі у них склалася своя весела ватага, й Ром почував себе в ній досить комфортно. Називали себе чомусь «Група здоров'я», і з тридцяти учнів класу до неї входили компанійських чоловік десять. Тож всі свята і дні народження відзначали разом. Були у них в «групі» й веселі дівчатка — Свєтка і Руся, для нахабніших «здоровців» більш доступні. Руся в якусь новорічну ніч майже звабила Рома, — так закружляла його в хмільному танці. Линула до нього гарячим під тонкою блузкою тілом, обвивала гнучкими звабливими руками. Вона вже мала досвід у тому, майже доросла жінка, що напевне знала вже чоловіка. Насмішливо і гаряче блискотіла в ночі своїми рудими очима, і того вечора Ром в неї мало не закохався. Але вдень, коли прийшли гуляти знову, Руся вже фліртувала з кимсь іншим. А потім, після краплі вина, — бо пили помалу, й з того трохи п'яніли, — вони танцювали знову. Вона знов запросила Романа, і знову було те ж саме, що й вчора. Мабуть, дівчині подобалось так хвилювати Рудя.

Взагалі, Ром у такі миті почував себе трохи стидно. Походи до глухої пущі були для нього більш звичні, там його ждали справді звабні пригоди. Бо колись навколо Звенигородки росли дрімучі ліси, що тягнулись на північ на п'ятдесят — сто кілометрів — якраз на межі самого Лісостепу. Вже з дванадцяти років Ром знав звички диких звірів, знав як правильно розставити сильця — полювати на півдиких курей, що бігали на узліссях, і як потім приготувати на багатті смачну птицю, обпатравши і натерши її міцно оцтом, сіллю та чорним перцем.

Знав, як вийти з дикого лісу за сонцем (на годиннику південь: стрілку на сонце, півкута між маленькою стрілкою й віссю опів на першу) чи за нумерацією квадратів на зелених лісниківських стовпах. Знав, як зрізати березову кору для розпалювання, та як під проливним дощем назбирати найтонших — як гожа — кінчиків із сухих гілок і з одного сірника запалити ватру. Як скласти в багаття три сухі стовбури так, щоб розкошувати біля них усю прохолодну травневу ніч й снити затишні сни, яких нема і в перині. Які трави, коли й де можна збирати, щоб вони мали найбільшу силу, яке дерево потрібне для потужного лука і який очерет чи горіх для стріли, як правильно вточити накінечник для полювання — точно такої форми, як робили наші русичі-предки. Бо в копанках на Звенигорі вони знаходили ті вістря десятками — маленькі шматочки іржі, які все'дно ще можна було встромити в котик і кілька разів стрелити в старі ворота, дарма що минуло тисячоліття.