Костянтин Когтянц: Облога Белза

Питання про династичні права Любарта в джерелах викладено, на перший погляд, суперечливо. Але це тільки на перший погляд.

За кілька років після Любартової смерті Ягайло та Вітовт позбавили його синів Волинського князівства, мотивуючи це тим, що вони народилися від другого шлюбу, а Любарт успадкував Волинь як зять одного із двох князів (у західних джерелах їх називають королями, а в одному документі вони себе називали так самі), які спільно правили державою, а саме Андрія. Проте після загибелі братів-співправителів Любарт став князем лучеським, але в цьому місті правив не Андрій, а його брат Лев ІІ.

Так само Юрій-Болеслав називав себе спадкоємцем Андрія, вочевидь, маючи на увазі, що спадкоємцем Лева був Любарт. Тому деякі історики висунули гіпотезу, що Любарт був зятем Льва ІІ. Крапки над «і» ставить нещодавно відкрите джерело, яке називає ім'я (чи, можливо, «прізвищеву назву») Любартової матері — Леоніда, що є жіночою формою від імені Лев [137] Імена «Лев» та «Леонід» тоді розглядалися як форма одного імені. , тобто воно рівнозначне слову «Львівна».

Певно, саме тому Любарт був заручений із дочкою Андрія (хоча фактично шлюб міг здійснитися тільки після їхньої загибелі, на момент якої Любартові було 12-13 [138] Версія, що Любарт народився 1300 року, не підтверджується нічим — крім Вікіпедії, — і не може бути прийнята, бо всі джерела називають Любарта наймолодшим із синів Гедиміна. років), що співправителі, які не мали синів, бажали отримати спадкоємця, котрий був би законним «за обома лініями». Обрання ж Любарта боярами, по-перше, — ще один доказ могутності галицько-волинського боярства, а по-друге, не слід забувати, що кількість претендентів на галицько-волинський престол просто зашкалювала. Крім Казимира й Людовика, претендували сілезькі й мазовецькі князі, до того ж останні як родичі водночас і династії Романовичів, і Юрія-Болеслава могли вважатися цілком легітимними претендентами. Можна було сподіватися на появу й нових кандидатів, адже всі князі Рюриковичі були родичами Андрія та Лева, і хтось із них міг заручитися підтримкою татар, Юр'євих дочок могли взяти заміж впливові феодали — тому обрання додавало Любартові легітимності.

Лайош-Людовик претендував (одночасно) на престоли «королівства Руського» (Галицько-Волинської землі), Польщі, Болгарії, Боснії, Сицилії, Неаполя, Провансу (який тоді юридично був незалежною державою, пов'язаною з Неаполем особистою унією, тобто спільним монархом), Поділля (остання претензія базувалася на тому, що його прабабка була онукою знаменитого половецького хана Котяна), а за деякими відомостями — Албанії, Мореї та Візантії. Якщо до цього додати захоплення Далмації та спроби захопити території сучасної Румунії й Молдови, то діагноз «манія величі» напрошується сам собою.

Кривава драма в Неаполі почалася з того, що Карл, герцог Дураццо (в Албанії), онук неаполітанського короля Роберта, практично одночасно з дідовою смертю за намовою матері — графині де Перигор, викрав свою двоюрідну сестру Марію й силоміць одружився з нею. Оскільки він був генеалогічно старшим серед чоловіків династії, такий шлюб фактично ставив під сумнів легітимність Джованни. Імовірно, саме через це вона пішла на шлюб з Андрієм, братом Людовика Угорського, з яким була заручена від дитинства та якого вона зневажала, не без підстав маючи за хама й невігласа.

Проте коронувалася Джованна сама, проголосивши Андрія лише принцом-консортом. Це спричинило обурення значної частини дворянства й духівництва, які вважали жінок неповноцінними людьми.

Матері Андрія й Карла майже відкрито готували переворот — кожна на користь свого сина. 1344 року була отруєна графиня де Перигор, у чому звинуватили Джованну і княгиню де Куртене, яка була матір'ю князя Ахейського (на його престол Карл теж зазіхав [139] Її другим сином був Людовик Тарентський, майбутній чоловік королеви. ), хоча доказів не було тоді, немає їх і тепер. Буквально кілька місяців потому був убитий Андрій, до того ж суспільство вважало, що його вбили Людовик Тарентський і Карл Дураццо за згоди, якщо не за наказом Джованни.

Питання, чому Карл пішов на союз із убивцями своєї матері, коли на її могилі ще й трава не виросла, — залишається відкритим, тому цілком можливо, що ця версія не відповідає дійсності. Так чи інакше, але близько півстоліття тяглася черга вбивств, у якій загинули майже всі представники дуже розгалуженої Анжуйської династії, зокрема ті, хто не міг реально претендувати на престол, — не всі учасники різанини змогли зберегти тверезий погляд на речі.