Валентин Чемерис - Рогнеда

І хоч Володимир, зґвалтувавши її привселюдно, спаливши її рідне місто, вбивши батька та братів, раптом оголосив її своєю жоною і наказав воєводі Добрині відвезти її, княгиню полоцьку, до Новгорода і поселити в княжому теремі. Сам він у ті дні був зайнятий підготовкою походу на Київ, тож Рогнеда його майже не бачила.

Рогнеду схопили, в чому була, посадили до візка з шатром і – гайда. Слава богам, що хоч не погнали пішки, як гонять рабів. Попереду і з боків візка скачуть вершники, старший навіть догоджав їй і виконував в дорозі її забаганки, стежачи, аби до неї не приставали варяги. А коли стрічні питали, кого це везуть, вершники скрива посміхалися:

– Жону Володимира веземо, любку-голубку його.

Рогнеда вже й сама почала думати, що вона – жона новгородського князя. Та й у Новгороді її поселили в Рюриковому городищі, в княжому теремі, дівиць їй прислужувати призначили.

Іноді заявлявся сам воєвода Добриня, на ходу питав: як живеться, чого бажаєш? Кажи, будь-яка твоя забаганка буде вволена.

– Додому хочу, у Полоцьк…

– А ось про це, красуне, забувай! Та й з Полоцька одне попелище залишилося. Батько твій, сама знаєш, де нині – у світі предків. І князівства твого вже немає. Землі його тепер належать Великому Новгороду. Та й для чого тобі Полоцьк, як ти вже, хе-хе, жона Володимира, котрий сьогодні новгородський князь, а завтра, дивись, буде й київським…

І Рогнеда почала думати, що вона й справді жона новгородського князя, а не його рабиня чи воєнна здобич. На той час вона вже була вагітною. Утішала себе: як би там не було, а її діти будуть спадкоємцями Володимира на столі.

І вже як зовсім почала заспокоюватися, зненацька дізналась, що вона не перша у Володимира. У нього вже є законна жона, варязька принцеса – на ній Володимир женився, коли два роки тому, втікши з Новгорода, жив у Швеції при дворі тамтешнього короля! Грім серед ясного неба. Не вона, не Рогнеда, перша! І ще виявилось, що варяжка вже народила Володимиру сина. Той син згодом і успадкує батькові владу.

Не йняла віри. Маючи жону по закону і сина від неї, Володимир її, Рогнеду, оголосив своєю жоною – де ще таке бачено, де чувано?

А якось перестріла її в теремі вона, жона його, варязька принцеса Аллогія. Зверхньо на неї глянула, пишну губу закопилила.

– Кажуть, ти вважаєш себе жоною Володимира, – глянула насмішкувато і зневажливо водночас. – Затям, дурненька: жона князя Володимира – це я. А ти – наложниця, з чим тебе й вітаю. Наложниці в нього були й до тебе і після тебе будуть, а я, жона, – одна.

Рогнеда, сама того не очікуючи, раптом засміялась – з незрозумілою їй злістю. На кого? Чи бува не на саму себе? Але – бадьорилась.

– Ти – одна? Жона у Володимира, який без жінок – усе нових і нових – ні ступнуть, ні дихнуть не може? Одна? Проснись, варяжко! Та в нього таких жінок, як ти, ще буде та буде. Чи вже є. От я – друга, а після мене, певно, буде й третя… Після третьої – четверта… Князь до жінок жадібний. Та й що це за князь, як у нього одна жінка? Такого на Русі не буває.

Бісова варяжка була таки гарна – рудувата, аж вогниста, з ластовиннячком на носику, з синіми-синіми очима… І де вона така взялася? Рогнеда на мить аж позаздрила суперниці.

– Це ти себе втішаєш чи мене? – нарешті озвалась варяжка, і синьо-весняні її очі потемніли, як перед негодою.

– І тебе теж. Бо твої сині очі сліпі. Живеш з Володимиром, а хто він насправді – й не знаєш.

– А ти – знаєш?

– Знаю, що він, як чоловік, ненадійний. Як князь для Русі – надійний, все для неї зробить, бо й живе лише для Русі. А щодо нас, то… Не може він з однією, йому подавай все нових і нових зваб.

– Чим би дитя не тішилось, аби не плакало, – варяжка, певно, над силу бадьорилась – це Рогнеда вже відчувала. – Затям, дівко. Я завжди буду в нього першою, бо він не може надивитися в мої сині очі і намилуватися звабами мого тіла. Тож я завжди буду першою, скільки б у нього не було жінок. Чи таких дівок, як ти. Володимир з кожного походу привозить в обозі хіба ж таких! Але покористується ними й забуде. А я залишаюсь… Жона його законна. І любка-голубка його незамінна. Зі мною він, щоби ти знала, навіть в ніч на Івана Купала через огнище стрибав. Хоч дівок там було! І всі голі-голісінькі бігали, а він… він зі мною стрибав…

– Чого це тільки з тобою?

– А того… Може, я його… зачарувала, варязьким зіллям напоїла… Ха-ха-ха!…

І пішла, похитуючи пишними стегнами, зваблива і гарна. Наче як намальована, клята варязька принцеса!