Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

– Нарешті, в мене є те, чого не має жоден європейський монарх! – буцімто вигукнув імператор, розглядаючи золоті шедеври скіфів.

Доти нікому не відомий чиновник дев’ятого класу Даміан Карейша враз злетів угору. Імператор пожалував йому діамантовий перстень – «за участие в отыскании большей части тех вещей». Газети навперебій писали про Куль-Обу, про його золоті шедеври, що прикрасили імператорський Ермітаж, на всі лади розхвалювали Карейшу – як героя, котрий знайшов і розкопав золотий курган. Про Дюбрюкса ж у тих статтях і звітах не згадувалося жодним словом.

З шиком повернувся Карейша з Петербурга. Всі говорили, що цар доручив йому і Стемпковському вести подальші розкопки, шукати «подобные куль-обским древностям в гробницах» і виділив для цього дві тисячі карбованців.

У місті було врочисто відкрито Керченський музей старовини. Директором призначили одеського археолога Бларамбера, того самого Бларамбера, котрий колись обікрав Дюбрюкса і видав його плани давніх городищ за свої. Ставши директором Керченського музею, Бларамбер і далі жив в Одесі, де він теж завідував музеєм. Дюбрюкс і це пережив. Більше того, спираючись на ціпок, сходив до музею і написав заповіт: «Я, Павло Дюбрюкс, добровільно дарую Керченському музею старовини всі свої зібрані речі, котрі тимчасово знаходяться в моїй квартирі і були колись подаровані мені імператором Олександром Першим».

Помер він у повному забутті, нікому не потрібний, усіма зневажений і обікрадений, – яка несправедливість!

Минуло сорок п’ять років після його смерті, а чутки про скарби Куль-Оби все ще ходили серед люду. Казали, що Дюбрюкс тоді не все золото знайшов, бо стіна обвалилася і перешкодила роботі, а потім і взагалі гробниця завалилася й заховала коштовності від людського ока. І ось у 1875 році Керченський музей вирішує вдруге розкопати Куль-Обу. Проглядаючи звіт Дюбрюкса, археологи звернули увагу на його скаргу, що обвал північної стіни не дав йому змоги довести розкопки до кінця. Було знову розчищено гробницю, стіни її розібрано, кам’яні плити з долівки знято. Під ними виявили кілька ям у скелястому материку, але ніяких слідів поховання у них не було.

А можливо, й були, але після Дюбрюкса місцеві жителі знову брали каміння з Куль-Оби, і ходили чутки, що вони знайшли там не одну золоту бляшку. Та повторні розкопки, крім кількох бляшок, більше нічого не дали, і Куль-Обу лишили в спокої.

Так і стоїть сьогодні древній витязь українських степів, можливо, ховаючи в собі ще не одну нерозгадану таємницю. Знову повзуть чутки, з’являються легенди, що в кургані не все знайшли, що курган ще дещо ховає в собі. Дехто вважає, що треба повністю зняти насип кургану, тільки тоді, мовляв, розвіються легенди.

Сходить над курганом сонце, як і тисячі літ тому сходило, як і тоді, коли скіфи насипали його над своїм царем в кінці IV століття до нашої ери. І пливуть над ним сиві віки та й пливуть. А легенди, що витають над золотим курганом, все ще живі: а раптом курган відкрив не всі таємниці колишньому французькому дворянину Полю Дю Брюксу?

…Він був драпіжним птахом з хижої родини яструбових, пізніше прозваний двоногими істотами царськими найбільшим і найсильнішим у піднебесних просторах тамтешнього світу білого володільником, покорителем і владарем неба з жовтим крицевим дзьобом, з розмахом крил, широких і довгих, що сягали чи не трьох метрів у довжину, з чималими кігтями на пальцях, гострими і загнутими, що люто розривали живу плоть крилатих у піднебессі і чотириногих на землі… Ймення йому було орел. Орел степовий. Орел білохвостий. Його рід був одним з найдревніших крилатих родів на землі й започаткувався ще в міоценову епоху, ранню епоху кайнозойської ери, що настала після мезозойської близько 70 мільйонів років тому і триває й досі; в ту первісну епоху, коли здійнялися злакові, трави, яким немає нині краю там внизу, то був час з’яви одних і загибелі інших, коли вимирали (в кінці мезозою) динозаври, іхтіозаври, плезіозаври; час, коли народжувалися ссавці й беззубі птахи, зодягнені в пір’я, коли ще не було людей, а були тільки мавпи, що їх пізніше назвуть людиноподібними, а сама людина з’явиться на початку антропогену (його тривалість всього лише від 0,6–0,8 до 2,5–3,5 мільйона років); зрештою, то був час, коли в громах, огнях і тремтінні планети інтенсивно утворювалися гори, піднімалися континенти, змінювалися їхні обриси, і все те первісне гігантське творення супроводжувалося інтенсивним вулканізмом… – ось тоді вже вони були, орли, володарі степів і небес над ними.