Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

Спочатку справи не йшли. Віденці іще не були готові масово пити каву – не розуміли цього напою. Кульчицькому доводилося блукати вулицями Відня із кавоваркою в руці та пригощати перехожих. Багато кому сподобалося. До кави Юрій додовав вершки та цукор, від чого напій набирав нового, м’якшого смаку, однак не втрачав аромату. До кави Кульчицький пропонував рогалики у вигляді півмісяця. Віденці, котрі добре ще пам’ятали турецьку облогу, гризли ці «півмісяці» із великою завзятістю. Каву також полюбили. До кав’ярні почало сходитися дедалі більше людей, і не тільки щоби попити кави та підкріпитися рогаликом, але й щоб поговорити. Це місце стало дуже популярним. Кульчицького тут завжди можна було побачити. Він ходив поміж столами, особисто наливав каву своїм постійним відвідувачам, приказуючи при цьому: «Пригощайся, братику, пригощайся, серденько».

Одного дня Юрій Кульчицький сидів у своєму домі і в глибокій задумі дивився у вікно. Сьогодні кав’ярня була повна, як і завжди, там вправно поралася Марія-Урсула зі своїми помічницями. Тільки його туди нині не тягнуло. Якась думка крутилася у пана Юрія в голові, і він її ніяк не міг позбутися.

У світлицю ввійшла Марія.

– Юрцю, сьогодні людей іще більше, ніж учора, – мовила збуджено.

– Так, я бачу.

– Не хочеш вийти до них? Багато хто прагне познайомитися з тобою. Видно, що люди дуже задоволені, кажуть, що тепер будуть приходити до нас постійно, друзям розкажуть…

– Зараз піду.

Вона побачила, що чоловік її сьогодні не в гуморі. Підійшла до нього, обійняла, поцілувала у чоло. Від її тепла йому стало легше, і він наважився сказати те, що так його мучило.

– Маріє, а давай поїдемо до Кульчиць.

Запала мовчанка. Він чекав, що зараз жінка почне перечити, знайде тисячі відмовок. Усе-таки ще був невідповідний час, дорога далека, син малий, кав’ярня.

– А що, поїдемо. Я знаю, як ти давно хотів побачити рідних, та й мені цікаво побувати на землі моїх предків. Кав’ярню тим часом лишимо на Михайловича, дітей до сестри відправимо. Кожен день відкладатиму гроші на поїздку.

– Не треба відкладати. Колись князь Лотаринзький обмовився, що буде в боргу переді мною, тож саме час нагадати про борг. Напишу йому листа, аби дав мені грошей на дорогу.

– До Кульчиць? – не могла повірити Марія.

– Чого ж до Кульчиць? Скажу, що до Італії. На прощу до Богоматері з Лоретто. Ніби дав я зарок, ідучи турецьким табором, прощу відбути, якщо живим від турків вирвуся і гарну вістку до міста принесу…

Шляхетське село за цей час не змінилося. Він заїхав з боку Верхів і відразу ж вдихнув, затягся рідною землею, своєю милою стороною. Все тут було таке саме, як і лишив, тільки люди по дорозі зустрічалися інші. Усюди панував дух достатку, спокою, шляхетської, господарської поважності. Ні панщина, ні унія так і не змогли пролізти сюди.

Церква мучеників Флора і Лавра стояла із відчиненими дверима. Віряни могли вже зайти в неї і помолитися, після того як простояла двадцять вісім років опечатаною. Біля церкви все ще били джерела із холодною водою. Юрій припав до одного з них, довго пив, тоді умив лице, змиваючи з нього всі труднощі далекої дороги й усі неприємні спогади. Враз стало набагато легше дихати й думати, світ показався в інших, яскравіших барвах. Марія також нагнулася легко, зачерпнула води долонею. Юрій грайливо бризнув на неї легенько й засміявся. Дружина вдавано-сердито пожурила його пальцем, однак у її очах радісно стрибали такі ж самі веселі вогники-бісики.

Кульчицький набрав води у свій капелюх і натягнув собі на голову.

– Як добре. Чого іще треба у таку задуху?

Він підійшов до коней, запряжених у бричку. Вороні крутили головами і махали хвостами, відганяючи мух. Юрій поправив упряж на одному з них, тим часом Марія знову сіла у бричку.

– Потерпіть, соколики, знаю: ви також попити водиці хочете. Тільки негоже коням пхати свої морди до цього джерела. Зараз приїдемо до хати, там вас напоять і вівса насиплють.

Він не став сідати в бричку, а взяв коня за вуздечку й повів вулицею вгору, у бік сільського майдану. Проминувши церкву Чесного Хреста, вони виїхали на Пляц. Уже і хату видно.

Бричку лишив на вулиці. Сонце вже хилилося до заходу, літня дорожня курява поволі всідалася. На подвір’ях господарів усе оживало, готуючись до вечері і сну.

Юрій зайшов у браму, став перед перелазом, не наважуючись переступити його. Дивився на хату. Вона ніби виринула перед ним з його спогадів та снів – зовсім не змінилася, відколи лишив. Навіть підкова та ж сама прибита під порогом. Ось зараз вибіжить мама, як тоді, на Святу Вечерю, скрикне: «Юрцю!» Серце її завжди відчувало, коли він мав приїхати додому, завжди сиділа біля віконця, виглядаючи його.