Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

– Раджу вам написати книжку про свої пригоди. Б’юся об заклад – її тут же розкуплять, і пан заробить непоганий гріш. У міщан з’явився герой, із якого треба брати приклад. А зараз ідіть уже до своєї пані Марії, гер Кульчицький. Вона кожен день вас виглядала.

– Де ж вона? – запитав Юрій, відчувши раптом якусь тривогу.

– Ваша дружина не захотіла переселитися до мого дому, як ви наполягали. Мабуть, боялася якоїсь дурної слави, чи що… Мої люди тільки говорили, що кожен день ходить вона виглядати вас, гер Кульчицький, до міського муру.

– Але ж там небезпечно! Турецьке ядро чи просто куля може зачепити її! – крикнув Юрій, і це прозвучало як докір старому графу. Штаргемберг мовчав, мабуть відчувши якусь провину. Так і не дочекавшись відповіді, Юрій швидким кроком пішов до дверей.

Він не йшов, а біг до того дому, де лишив свою Марію. Раптом турки почали обстріл. Напевне, і до них уже дійшли чутки про повернення Кульчицького до Відня і вони почали палити, аби помститися. Ядра перелітали через мур і врізалися зі свистом у дахи будинків або розривалися просто серед площі. Люди заметушилися, шукаючи собі укриття. Тільки Кульчицький не боявся, а сміливо, навіть не пригинаючись, ішов до знайомої вулиці. Тривога гнала чоловіка усе швидше і швидше. Він уже майже біг, а ядра перелітали через мур дедалі частіше. Там, де вони падали, чулися вибухи і розгорялася пожежа.

Поки Юрій добіг до своєї вулиці, канонада припинилася. Мешканці будинків повискакували й взялися гасити полум’я. Це була марна справа, тому зупинилися, махнули рукою й дивилися, як догоряє їхнє помешкання.

Будинок, де Юрко залишив Марію, палахкотів, як свічка. Кульчицький зупинився перед ним, дивлячись на пожежу великими очима. Він скинув шапку, випустив її з рук на землю.

– Маріє… – прошепотів. Раптом побіг поміж людей, що товкалися навкруги. – Маріє, Маріє!

Він бігав поміж людей, кличучи свою дружину, та ніхто не відзивався. Він схопив одного із сусідів за барки, струсив.

– Де Марія?

Той тільки руками розвів – не бачив. Юрій кинувся далі, розштовхуючи натовп. Так і бігав у різні боки і кричав, ніби несамовитий, однак дружини його вже ніде не було. Він не здавався. Раптом у повітрі просвистіло ще одне ядро. Було наче запізнілий привіт від турків. Воно пролетіло над головами віденців і з гуркотом врізалося просто у дах палаючого будинку, ніби вбиваючи останній цвях у труну Марії. Люди враз розбіглися, і тільки Юрій стояв біля своєї палаючої долі, залишившись із нею сам на сам. Його вже не лякали турецькі кулі, до всього враз стало байдуже, світ померк перед очима. Він впав навколішки, а тоді й долілиць просто в куряву. Заплакав гірко, заридав, тіло його аж стрясалося від того нелюдського плачу. Люди, переконавшись, що турки більше не стріляють, знову підійшли до Юрія, оточили його, однак торкнутися не наважилися.

Йому ж перед очима все попливло. Раптом він відчув, як чиясь рука торкнулася плеча. Рвучко оглянувся – це був Михайлович. Він поволі взяв Кульчицького за руку, почав підводити з землі. Юрій ніби без тями став навколішки.

– Не побивайся так, братику, така доля козацька.

– Ти не розумієш! Це я мав пропасти, я мав загинути, а не вона! Я-а-а-а-а!!! – заричав Кульчицький, як дикий звір, аж люди відсахнулися. Цей жахливий крик перестрибнув аж за міські мури і добіг до турецького табору, а може, й до самих зірок долетів.

Раптом люди зробили ще більше коло. Всередину, де стояв навколішки Юрій разом із Михайловичем, зайшла жінка, закутана у теплу хустку. Михайлович, побачивши її, підвівся й відступив. Юрій оглянувся. Жінка стала навколішки поряд із ним.

– Чого ж ти, Юрцю, за ким так плачеш?

– Маріє, ти жива…

– Куди ж мені без тебе…

Вони почали торкатися обличчями одне одного, ніби не вірячи собі, ніби то мана перед очима.

– Чого ж ти так налякала мене, маленька моя?

– Прости мене, Юрцю, я більше ніколи так не буду, – відповіла жінка. Вони обоє плакали, по щоках їхніх котилися сльози, але не чорного горя, а радості.

– Я виглядала тебе, голубе мій, кожну ніч ходила на мур і до брами. От і сьогодні пішла…

– А я тут кричу, кричу… – він плакав і сміявся водночас. Люди, чухаючи потилиці, почали розходитися. Михайлович і собі пішов геть, зітхнувши з полегшенням та намагаючись, незважаючи на тремтячі руки, розкурити свою люльку.

З того часу життя Юрія Кульчицького змінилося. Тепер його знали всі мешканці, віталися ще здаля, здіймаючи капелюхи. Сам же Кульчицький зірок з неба не ловив. Він розумів – найтяжче попереду. Його та Михайловича подвиг запалив мешканців, вони іще з більшим завзяттям взялися до оборони, із дня на день чекаючи відсічі. Юрій Кульчицький разом зі своїми товаришами брав участь у всіх оборонних роботах, допомагав гармашам, гасив пожежі. А ввечері, коли повертався до нової квартири, то сідав за стіл і запалював свічку. Як і порадив Штаргемберг, він почав працювати над книжкою, де описував свої та Михайловича пригоди.