Валентин Чемерис - Ваші пальці пахнуть ладаном

І коли я чую, як лунає пісня «Як тебе не любити, Києве мій», то ні-ні, та й вчується раптом і його неповторний голос:

Здається, що він… Ні, ні, він і справді щойно повернувся зі своїх далеких мандрів, піднявся на схили Дніпра, зітхнув на повні груди, що нарешті він удома…

Будинок, у якому він народився, стоїть і зараз по вулиці…

Спершу вулиця звалася Кадетською, але за Вертинського була Фундуклеївською – від прізвища київського губернатора, з 1919-го – Леніна. Нині – Богдана Хмельницького.

Батько майбутнього артиста Микола Петрович Вертинський був приватним повіреним, але крім адвокатської практики займався журналістикою. У досить популярному в ті часи «Киевском слове» він публікував свої фейлетони під псевдонімом Граф Нівер. (Згодом Олександр Вертинський під настрій казатиме: «Я – син графа Нівера», і дехто, не знаючи його біографії, сприйматиме це всерйоз.)

Микола Петрович був одруженим і якось закохався в дівчину на ймення Євгенія (Ївга) з роду Сколацьких. Дівчина теж закохалася в одруженого чоловіка, який заради неї покинув дружину. І стали вони жити в цивільному шлюбі. Шлюбний союз їм так і не вдалося оформити юридично: законна дружина Миколи Петровича навідріз відмовилася віддати юній особі свого чоловіка та майно. Але й не отримавши від попередньої дружини Миколи Петровича згоди на розлучення, вони жили в злагоді та любові. Євгенія Степанівна народила двох дітей – дочку Надю і сина Сашка.

У ті часи цивільний шлюб вважався ледь чи не злочином, його ніхто не схвалював. Ба, його всі засуджували. Засуджували й шлюб Миколи Петровича з молодою Євгенією Степанівною, називаючи останню зміюкою лукавою (у законної жони забрала чоловіка) і взагалі – шалавою.

Євгенія Степанівна дуже цим переймалася, була вразливою і легко ранимою – врешті-решт, нервовий зрив забрав її в могилу.

Батькові все ж таки якось – з чималими труднощами, – вдалося усиновити власного сина. Він так любив свою Женічку-Ївгу, що життя без неї не уявляв. Після смерті коханої Микола Петрович зірвався – став пити по-чорному, підхопив швидкоплинні сухоти і пішов за своєю коханою жоною в інший світ.

Сашко, якому на той час виповнилося п’ять років, лишився круглим сиротою. З жалю його забрала мамина сестра Марія Степанівна (Надю забере друга мамина сестра Лідія Степанівна, і брат із сестрою вперше зустрінуться через багато-багато років).

«В одному з енциклопедичних словників про нього сказано гранично коротко: «Артист естради, співак, поет, композитор». І перед кожним словом можна поставити «великий».

«100 великих кумиров ХХ века». Москва: «Вече», 2007.

Дружина звала його «добродушний хохол». У листі до неї з Чити на початку 1951 року Вертинський писав: «Я впертий хохол, свого доможуся. При всій своїй хохляцькій лінії я – молодець!» Хоч дружина його була грузинкою (Л. В. Циргвава), своїх дочок він вважав українками й писав: «Я нудьгую за своєю грузинською жінкою й українськими дітьми». З дитинства в Києві йому пригадалися «большеглазые украинские дивчата с чудесными певучими переливчатыми украинскими голосами» і бабуся, котра «как и все украинские хозяйки, была большой искусницей в приготовлении всякого рода наливок и настоек, отлично варила и готовила украинскую колбасу. Самая старшая из маминых сестер говорила только по-украински: «Ось тобі, шибенику, конхветки, тільки не їж усі зразу». Мы разводили костер, жарили на палочках старое украинское сало и пили, пили воздух. Украинский воздух! Воистину то были самые счастливые дни моего детства. Слепые украинские кобзари с сивыми чубами и усами крутили рукоятки своих кобз [2] «Слепые украинские КОБЗАРИ (виділення моє. – В. Ч. ) с сивыми чубами и усами КРУТИЛИ РУКОЯТКИ СВОИХ КОБЗ…» Тут О. Вертинський дещо у своїх спогадах за давністю часу плутає. Річ у тім, що кобзи не мали рукояток, які кобзарі мусили крутити під час гри. Ручку має інший струнний щипковий музичний інструмент – ліра. Це т. зв. колісна ліра (виконавці на ній називалися лірниками), у дерев’яному корпусі якої встановлено колесо, яке через отвір у деці торкається струни, а обертаючись за допомогою рукоятки, воно примушує звучати струни. и рассказывали невероятные истории. Пылкая украинская фантазия… Я любил серебристые украинские тополя, засыпавшие улочки своим теплым легким пухом. А когда сгущались сумерки, высоко в темно-синем украинском небе – прямо над тополем во дворе – занималась звезда. Подавали ужин. На первое был украинский или «гетьманский» борщ… На Подоле мои дорогие сородичи-хохлы, сивые украинцы с чубами времен Запорожской Сечи, торговали макитрами. Летом в Купеческом саду играла украинская труппа: Саксаганский, Садовский, Карпенко-Карый, Заньковецкая».