Василий Барка - Жовтий князь

«Пустіть! – вже не казала, а харчала жінка. – Я скажу».

«Ну, так би й раньше, а то замкнула рот! – посміхаючись, проговорив допитувач. – Одв’яжіть! Кажи тепер, а то знов підвішу!» – накидається він з погрозою.

«На нашій нивці, що над яругою коло горбка, третього від межі: під озиминою», – шепотіла жінка ледве жива.

«Роззуй її!» – командує допитувач своєму помічникові; і той ломакою розбиває крижані чоботи, тяжко, до крові, ранячи ноги своїй жертві. А вона болісно зітхнула і затихла навіки.

– Не жаліють же нікого, – зауважила старша.

– Нікого! Розсобачилися…

– Ні малих, ні великих не жаліють, – продовжує старша. – До нас насунули якісь двадцятитисячні, чи що, з тієї ж Москви, розгніздилися в несвоїх хатах і давай викидати хліборобів на вулицю. Викидають з дворів кожного, і дорослого, і дитину, прямо в грязь і на холод, бо вже настала осінь. Ідуть в один двір. Там самі діти в хаті сидять: їхніх батьків вислано, а матері померли. Кричить партієць на них:

«Забирайтесь геть із хати!»

Діти не рушаться – тільки глядять запалими очима на чужих людей.

Лаються тисячники і, покликавши сусіда, наказують йому:

«Викидай дітей!»

«Не можу. Що хочете робіть зо мною, я згоден загинути, а дітей викидати на можу».

Вилаяли його брудною лайкою, по-московському, і прогнали з двору. Самі взялись до дітей: похапали їх і викинули на морозну грязюку. Так викинуті діти і валялись на холоді: хто де притулився, – цілий тиждень мучились. А ті ж, вражі тисячники, і тоді не дали дітям спокою. Послали віз, забрано на той віз дітей і також матерів, які розшукалися, і відправлено за тридцять верст до байраку: викинуто всіх вниз. А там же глибоко! Багато дітей, коли падало, покалічилось; там і конали, поки смерть їм прийшла. Декотрі сім’ї раніше сховалися в сільських кутках; люди їм сказали: ви рийте ями в землі, на пригорбах чи схилах – робіть собі житло, ми дамо вам, що треба, лопатки і дерево.

Рили житло бездомні і там якось тулилися до самої зими. А взнали ті тисячники, обступили і повикидали бідних на сніг: тоді багато на смерть померзло.

Жінка з двома дітьми тулилася в хлівці, в дворі знайомих, ніби в хатці. З’явились тисячники і на сніг викинули, – діти чіплялись, просили, плакали, а нікого з тисячників не розжалобили: загиньте і тільки! Під вечір один старий сусід каже вдові: «Так пропадеш! – іди в город, в Харків, до мого сина – він із сім’єю дещо має, там і робитимеш, і прогодуєшся». Жінка послухалася; одну дитину в того сусіда зоставила, а з другою поїхала в місто. Її прийняли в добрій родині; на початку годовано потроху, бо вже була опухла. Отак робиться!

– Бо все інакше стало, – пояснює молодша. – Колись убивали тільки вночі, а тепер і вдень; і людей до того призводять, таких, що вже не тямлять себе.

Потяг стугонів, перебігаючи через простори, вкриті бур’янами. А дві душі ніяк не відстануть думкою – від того, що діється.

– З дітьми і в нашім селі так: більшістю попропадали, – згадує молодша. – Один чоловік на околиці, недалеко від нас, раз вийшов з хати поратися в садибі, слабий і ледве рукою водив. Бачить хлопця, що тільки-тільки ноги переставляє; от і журиться чоловік, знаючи його: «Дивися, сирітка тут! Це б йому шматок хліба дати, бо мале та бідне, а де ж я візьму? – сам скоро поляжу і діти зо мною». Зробився той хлопець, як тінь. Був сирота круглий: батька на війні вбито, а мати ще не встигла сина виховати, як померла; так і бродив він по людях. Побачив клуню в сусідньому дворі, туди і зайшов. А дядько думає: «Хай там у куточок заб’ється сирота і відпочине, завтра я йому чогось ізз’їсти понесу». Увечері вернувся дядько в хату – не бачив, щоб хлопець із клуні виступив. Другого дня взяв дядько маторженик: це і в вас, мабуть, однаково печуть мішанку, бравши кільця з шпоришів, серіжки з береста, лободу, кропиву і всячину разом: взяв і поніс до клуні. Прочинив двері, зразу протягом війнуло знизу; поламаний реманент по кутках і соломка, – дивиться дядько, ніде немає хлопця! Походив сюди і туди, немає! – таки немає. Хіба вночі вийшов, а куди? Постояв дядько і вже хотів вертатися, аж тут його морозом обкинуло – побачив кров! В одному місці розлита по соломі. Багато потекло. І видно, хтось затирав її, віником, чи що, а вона все ж зосталась. «Он що! – прошепотів чоловік; чув, що холод обняв йому всю душу. – Божевільні вбили хлопця! І – на м’ясо… Тепер готують з нього їжу… Страх який! – Дядько вийшов швидко і вернувся в свій двір. Не знаходить собі місця. – Хоч міліція – собачня, а хтось же мусить на світі за таким ділом глядіти! Хай хоч тут порядок наведуть». З’явився до сільради і там, зустрівши міліціонерів, розказав їм, що бачив. Пішли вони в той двір робити обшук; і дядько з ними, і ще одного взяли в дорозі.