Василий Барка - Жовтий князь

– Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землі не вилазили, хліб роблячи. Я жили свої напинав, як сірий віл, і залізні мозолі нажив, – тепер забрано хліб.

– Ледар, не хочеш робити! – репетує товстун, схожий на старочасного крамаря.

Другий дядько, весь обношений, і жердкувато довгий і прехудющий, що лежав на середній лаві, схопившись, крикнув:

– А-а, личино! Я тобі покажу, як клепати!

Пишний товстунець підхопив свої великі валізи, обшиті блідно-жовтою шкірою, з блискучими мідяними обковами, і понісся в сусідній вагон.

Катранник дивується: «Чого йому треба? Розтовстів на людській нужді, а самих нещасних поганить, – от чорна душа! Злий».

Весь берег річки поділений між хлопцями з села – вони здобувають корм, знаний з первісних тисячоліть. Андрій працює поруч однолітка Олекси, що має прізвище Крілик; горнуть граблями черепашки.

Олекса спитав:

– Скажи, чому рибина зветься «лин»?

– Скажи сам!

– Тому, що линяє.

В цей час гримнув на них рудий, як з пожежі, і здоровенний Гриць:

– Біжіть відціля! Бо огрію по плечах, зразу будете линами – полиняєте так, що матері не впізнають.

Гриць сильний, але надто немирний; де зауважить, що в інших пожива знайшлася, забирає її собі – поступається тільки перед дужчими. І тепер: має свою ділянку, а проганяє. Взяли хлопці грабельки, торбинки підкинули на плечі і – далі! Куди не ткнуться, вже зайнято.

– От ненаїда! От обжера! – нарікає Андрій.

– Нічого, – потішає Олекса, – то він з голоду; а він непоганий; часом оборонить. Завтра мій батько збирається по рибу, з ним підемо. Ви від якого місяця голодні?

– З осені дуже голодні, а зовсім – від грудня.

– Від грудня? Тепер нема такого місяця.

– Ні, є грудень.

– Нема, вже нема! Тепер місяці нові – вчора нам сусід сказав.

– Як по-новому грудень?

– Зветься: трупень.

– Січень – як?

– Зветься: могилень.

– А ті, що попереду?

– Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень – худень, а листопад – пухлень.

– А після січня?

– Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень, а далі я забув. Так приходь завтра!

– Чого ж ні? – прийду.

Вони розійшлися коло пустельних дворів, коло хаток з винесеними дверима і вирваними вікнами.

Андрій віддав свій добуток мамі, що сказала:

– Не дуже вам з Олексою щастить. Оленко, глянь на черепашки! – свіжий харч…

– Ми б назбирали більше, так Гриць напав.

– Відходьте і не бийтеся!

– Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.

– Гаразд; але це – непевна річ: піймаєте або ні.

Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок і, вливши трохи води, накрила його і посунула в піч.

Оленка дивилася, сидячи на постелі, – худенька, аж прозора, як мармурова, і носик зовсім витончився. Коли мати показувала їй скойки, вона підійшла, торкнула їх і знов сіла.

Тим часом хлопець лагодив вудки.

Мушлі повідкривалися стулками, коли зайшла пара. Тоді мати повибирала їх на миску і присолила. Поживну воду з чавунця налила в чашки – для кожного.

– Ідіть їсти!

Посідали за стіл. Жують мушлі і жують. А мати нагадує:

– Соліть іще, коли не смачно!

Посипали вони сіллю і знов жують міцні мушлі. Оленка скоро склала руки.

– Не смачно? – питає мати.

– Ні, дуже смачно, я наїлась.

Знов сіла на постелі; дивиться непорушно.

Але перед хлопцем зникли всі мушлі і чашка швидко спорожніла.

– Глянь, як Андрійко їсть, – може б, ти ще взяла?

– Ні, мамусю, я вже годі!

Хлопець пригадує: звідки йому смак мушель знайомий? – ну, певно, мов білок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дінеться – нехай би ховраха з нори виливав.

Мати питає, журячись:

– Де це наш тато? І листів довго нема. Він, може, і таких мушель не бачить.

В неї покотилися сльози: одна по одній, аж ніби димучі з гіркоти, від душевного терпіння її.

Одвела їх долонею і почала прибирати з столу.

Хлопець сидів, похиливши голову: і сам дуже жалів батька, і не смів очі підняти перед материним горем; так смутно було, що він принімів.

На світанку другого дня він виглядав своїх супутників – Олексу і старого Крілика – біля річки. Дивився на людей, що, невеликою кількістю виживши, ходили в полі і при берегах. Виснажені, вони в чомусь невідомому всі змінилися, і навіть сам світ став якийсь інший, ніж був. Здавалося, обшир його стратив свою прозорість і взявся огненністю в самому собі, як дивна пожежа серед сірої прохолоди. Не торкає і не палить нікого, але стоїть невидимою грозою. Люди, рідко зоставшися живі, мабуть, перейшли тут, навколо, в незнаний світ і перестали бути, ким були досі. І поводяться по-іншому, мов стратили думку, що досі мали, і почали жити з другою, зовсім невідомою нікому.