Василий Барка - Жовтий князь

Подивився на них Катранник і зауважив одного, якого інші слухались. Підійшов до нього і сказав:

– Знаєш, що: коли ти не зовсім звір, а є в тобі крапля людська на серці, ось, давай закурим і я хочу щось попросити.

– Давай! – згодився босяк.

Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з «м’якого» тютюну і дрібно нарізане. Босяк закурив – був задоволений, пускаючи дим через одну ніздрю.

– Скажи своїм, – просить селянин, – нехай відстануть від мене! Я хочу додому: ще раз глянути на дітей; може, десь заїду підробити копійку, це все мені в житті зосталось. Тоді вмирати.

Босяк одвернувсь і крикнув на своїх, щоб відстали.

– Хай топає!..

Коли покинули його, селянин попрямував до вокзалу; тільки один з вуркаганів ушніпився слідом і не відстає.

«…Оцей і діжде, поки впаду: загарбає останні гроші і хлібець; якби впасти без нього, можна ще одійти, і моє при мені… І як цього бузувіра здихатись?!»

Був ніж, косий лезом і довгуватий, із саморобною колодочкою, – різати хліб.

Зняв з плеча торбу Мирон Данилович і, схилившися, розв’язує. А грабіжник так і горить очима; простягає руку наперед: гарбати…

Як вхопив тоді селянин ніж, як замірився на босяка, як закричав, – той, переляканий з несподіванки, втік.

На вокзалі немає місця вільного, в приміщенні, де люди ждуть; там притулився Катранник до стіни, як завжди. Але жінка, що сиділа поблизу на лаві, під великим вікном, і мала дитину поруч, взяла її на руки і, посунувшися, сказала селянинові:

– Сідайте тут!

Він подякував і сів. Продовжилося безконечне дожидання.

В залі – гамір, пил, хаос несотворенний. Накурено так, що дим сльози видавлює і їсть очі навіть звичному курцеві.

Чемна сусідка завела розмову; згодом, коли Мирон Данилович розговорився, то сказала, що вертається додому – на Кубань. А була в Сибіру.

– Разом з батьками забрали і виселили в Архангельськ, – оповідає жінка. – Було багато таких, як ми, і здебільшого вони повмирали: і діти, і батьки. А я втекла! – втекла і сама-самісінька добралася на нашу Кубань; там колись гарно було. Родичі прийняли мене, і я в них жила довгенько; вже і підросла. Та прийшов наказ – ловити всіх дітей, хто з висланих родин, і мене впіймали і погнали в Сибір. Пішки погнали по снігу, в морози страшні. Вже пройшли ми трактом вісімсот кілометрів, пішки весь час. Лагпункти стояли на дорозі. Начальник вибирав собі декотрих гарніших дівчат і ґвалтував, після того передавав своїм помічникам, а ті вже канцеляристам на лагпунктах; після канцеляристів – вуркагани. Поки пройшли вісімсот кілометрів, то жінки ставали проститутками.

А я не піддавалася.

Начальник лагпункта загнав мене в холодний льох, коли було сорок градусів морозу, і облив крижаною водою. Я вся обмерзла, як льодовий стовп, а таки не здалася. Дуже хворіла. На одному далекому лагпункті, більшому, ніж сусідні, мене разом з трьома іншими дівчатами взяли на роботу. Побачила я, що виходу ніякого немає, таки погублять мене москвичі і зроблять проституткою, зараженою і пропащою, і стала я дружити з завхозом. Він був єврей.

Врятував мене від гіршого, добрий до мене був; годував і одягав, обороняв завжди. Прижила я дитину з ним. Так перебула, поки звільнилася. В житті вибрала меншу біду. Переждала з дитиною біля річки – до початку навігації, коли можна вертатися додому.

Під час того оповідання нестерпний смуток і жаль пройняв селянина: «Скрізь горе! Скрізь наруга, пекельна наруга над душею».

Вдарив дзвінок.

– Оце мій потяг! – сказала жінка. Він взяв її мішок і поніс до вагона.

Зоставшися один, думав свою думу без кінця: «Виходить: таки справді панують найчортячіші вороги неба і вірних; розруйновують життя і серця – аби обернути люд в заражений скот, і тягти з нього кров безперешкодно… Це – правда! Це – правда про татарщину москвинів».

Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в двері і, як звик до верхньої лави, то там і ліг; ліг і знову думу свою поткав гіркими нитками.

А подорожні входять і входять; один, особливо сердитий, лається на всіх. Катранникові ж дивно стало: «І чого він кип’ятиться? Все одно йому вже ліпше не буде, бо вкрай випасений і ситий, одіж добра; а кругом злидні; ходив би тихо – ні!..»

Випасений лаявся, крикливо і вчіпливо:

– Напхалися в вагон, ніде пройти! Ледарі кляті, робити не хочуть і катаються потягом, – через їх жити не можна; не хочуть робити, нехай умирають!

Дядько стояв біля мішка, поставленого долі, і довго слухав лайку, та не стерпів: