Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

– Ти… мабуть, жартуєш? – вишкрібаю з дна серця маленьку надію.

– Чого б це я жартував. Написав за всією їхньою регулою – кров'ю – й одніс уночі в поле на перехрестя, де вони з відьмами збираються.

– Що ж ти написав? – усе ще не вірю я.

– Що й мусив. «Темнозрачному пекельних пропастей повелителю й служителям твоїм демонам вручаю душу й тіло моє на тридцять літ, якщо ви по моїй вимозі чинити будете… В чому й підписуюся – Пилип Миля».

– Ну й?…

– Не нукай, і так всі, кому не ліньки, на мені увесь вік їздять. То й вирішив я – нехай потім нечистий поїздить, а спершу я на всіх покатаюся. Та якась личина запримітила, як виходив уночі на дорогу, а ранком листа знайшли. Не взяв, значить, його біс. І йому я не потрібний. Поволокли до консисторії. А там, брате, б'ють так, що клепки з голови випадають. Я не поласував на їхні киї, зізнався, одразу зізнався, й копію написав. То мене знову приволокли в полковий суд і закинули сюди. Скажи, Мартине, чого він, ну, цей, повелитель темнозрачних сил, не взяв моєї супліки? Може, я не так написав?

Моє тіло тремтіло, як у пропасниці, зуби цокотіли, я опустився на коліна й почав молитися Богові, щоб простив несосвітенний гріх Пипилу Милі, щоб не карав його. Я не міг узяти Пилипового гріха в свою душу, адже присягнути нечистому, це те саме, що відректися від Бога, але я був готовий прийняти на себе його муки й спокутувати його гріх. Сльози заливали мені руки, вся моя душа вливалася в молитву, і вже я відчував, як вона підноситься, але не високо, тяжкий вантаж чужого гріха тримає її, і я ще дужче заливався плачем і ще жаркіше шепотів слова молитви. Я не знаю, чи то своєю молитвою налякав Пилипа, чи розчулив його, мабуть, розчулив, ще ніхто не молився так за нього, не просив для нього в Бога прощення. Пилип легенько, невміло торсав мене за плече, намагався підвести з колін, бубонів щось, аж поки я не відчув у його голосі сліз. Тоді я обняв його й сказав, що то на нього було найшло потьмарення, а нині він розкаюється, й каяття його щире, й Бог приймає його, я це почуваю серцем, воно наливається Божою благодаттю, але молитися потрібно довго, невсипно й невтомно, аби остаточно очистити душу.

Троє інших ув'язнених принишкли, тихо шепотілися, либонь, вони нічого не розуміли й трохи переполошилися. По тому Миля сидів мовчазний, важкий, мені здалося, буцім він сердиться на мене, а за віщо, не знав. За своє розчулення, за свої сльози чи за те, що щось порушив у його душі, звар'ював її? Я не розумів цієї людини, співчував їй і трохи боявся її. Одначе наші сльози не минули марно, Господь прийняв їх. Миля мався перед судом покаянно, й каяття його було праведне, це побачив високий суд і присудив йому рік духовних мордувань у монастирі.

Переповідаючи мені останні слова присуду, Миля усміхався похмуро та гірко. Але зі мною гомонів любо, навіть поцілував на прощання:

– Якщо залишишся живий, – сказав, – і тебе випустять звідси та захочеш зустрітися, шукай мене коли не в монастирі, то на хуторі Липів Ріг. Я зачекаю на тебе кілька днів. Ти хоч і теля, але теля Боже…

Я лишився спантеличений і наляканий отим його «якщо залишишся живий і тебе випустять», розумів, що Миля сказав ці слова не з злого умислу, а просто так, але ж вважав становище моє кепським. До того ж він виходив, а я залишався, знову один серед чужих людей, віч-на-віч з невідомістю, не знаючи, яку вину можуть на мене скласти. Глибоко переживав Милині слова, що вже й потім, по довгому часі, до моєї свідомості долинув зміст його інших слів: «Шукай мене коли не в монастирі, то на хуторі Липів Ріг». Виходило, Миля не збирався відмолювати в монастирі гріх, як присудив йому суд і як обіцявся, може, він і не почував гріха… Але ж він плакав, він плакав!

Проте довго над тим я не думав, бо власний гріх без гріха стояв переді мною. Там, за стінами кам'яниці, вирувало життя, я навіть чув стукіт коліс, він тривав довго, мабуть, проїхали чумаки, везли осетрів з Дону або сіль з Криму, або оковиту з Києва, або крам з Бара, світ кликав мене, втягував у свою мирську лійку; осетрів везли для мене, не пив оковитої, але її курили, бо є я на світі, так тоді думав або думало щось у мені, дві сили боролися в душі – сила чистоти й святості, безгрішності та безтілесності, й сила речей, запахів, пристрастей, вони бродили в жилах, у крові, всі спокуси світу – про мене, сам світ для мене, для того й робив його Творець, і це не суперечило чистоті та любові до нього самого, до істини. Сьогодні знаю, що все те суєта, томління духу, спокушеного мирськими принадами. Сьогодні знаю, що все те – не про мене, що воно не найбільший набуток, воно минає і своєю вічно непогамованою жадобою, ситістю й п'янкістю залишає чорні сліди. Маєш багато – хочеш ще більше, хоч і знаєш, що втратиш усе. Не маєш нічого – хочеш мати, й дуже часто будь-якою ціною; тієї, найвищої науки – осягнути розумом і душею все доступне тобі, пройти повз нього з спокійним усміхом, знайти найвищу суть природи та речей, віддзеркалених у власній душі так, як ти хочеш (то і буде їхня справжня суть), тієї науки не осягає майже ніхто, й через те світ такий жорстокий і захланний. Тоді мені здавалося, що не хочу навіть найменшої малості, то був обман, я хотів усього, тільки не признавався в тому собі, отож і втрачав усе, й побивався вельми, й потерпав від страху, сидячи в глухій темряві (кляті міщани економили на свічках, магістрат давав один огарок на вечір, кажуть, економлять вони й на дровах, і в'язні замерзають тут узимку).