Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Проїжджали лозами, й зринуло: зірватися та шурхнути в гущавінь і вибрести десь у полі, й піти світ за очі – хто мене знає, хто шукатиме. Одначе відав, що на таке не зважуся й совість моя не дозволить те зробити. Може, потім буду каратися, що не одважився на втечу, шкодувати, але такий вже я є.

Хвилювалися лози, плив у повітрі вільний коршак, і зовсім у протилежний бік везли по неволі мене.

Ледве в'їхали на околицю міста, сердюки враз одмінилися, стали суворі, неговіркі, погукували:

– Ану позатуляйте роти. Не роззирайтесь! Не зглядайтесь між собою!

Носаківчани знизували плечима:

– Хіба ж ми зглядаємось, вам привиділося.

– Я тебе привидюся, так привидюся, що й очі на лоба повилазять.

– Дурні ви люди, – плюнув у порохню під ноги козак, з яким я їхав на одному возі, й сердюк тусонув його в спину:

– Дивись мені, – й поправив на колінах шаблю.

Козаків повезли до фортеці, мене ж віддали в руки «міським слугам», і ті одвели до цюпи при ратуші та записали в «приводну колодників книгу». Брязнув засув, і я ступив у чорне провалля дверей, як у ополонку. Темрява зімкнулася наді мною. Я стояв біля дверей, боявся одірватися од них, мені здавалося, що ледве ступлю крок, справді шугону в прірву. Чомусь я думав, що в темниці сам. (Мовив подумки це слово – «темниця» й одразу зрозумів, що воно таке. Бо ж і справді – темінь). Морок виїдав очі, заковтував мене, немов змій.

Одначе в змія було око, воно потроху розплющувалося, проте лишалося й далі присліпуватим. Око – заґратоване віконце вгорі. Здригнувся: тільки тепер осягнув, де я. Раніше знав, що є темниці, але вони – десь там, невідомо де, вони – для інших, у них кидають злочинців, я ж і помислити не міг, що хоч якийсь злочин можна притулити до мене. Пам'ятав: секвестр, це ганьба. Того, хто побував у ньому, цуралися, боялися, не поважали. Якби моя мама знала, що я потраплю до секвестру, вони б наклала на себе руки. А я от… відректися від себе не можу.

І ще одне осягнув: я тут безправний, відданий на волю темним силам. І ніхто мені не допоможе, ніхто за мене не заступиться, навіть не принесе чистої сорочки й окрайця хліба, бо нікого в мене немає. І ніхто не виповість правди про мене, не посвідчить, хто я і який є.

Людина на волі й людина в темниці – це двоє різних людей. Переступив тюремний поріг, і вже ти винуватий, тобто тебе легко зробити винуватим, ти не можеш виправдатися, ти не бачиш людей, а вони – тебе, не бачать твоїх очей, не чують твого голосу. Тут ти можеш покладатися тільки на власну мужність, і вибір твій куций: згода чи незгода, й майже в усіх випадках ти – злочинець в очах людей. Все те відчув в одну мить, не збагнув, а відчув, і страх побіг мені по жилах холодним вогнем.

– Праворуч лава, сідай, – нараз пролунало десь попереду, і я здригнувся. Ступив праворуч, хотів сісти й беркицьнувся, затявшись спиною об стіну. В темряві пролунав сміх.

– Дурні у тебе, конокраде, жарти, – мовив хтось і закашлявся.

– Сам ти злодій, – огризнувся перший голос.

– Мене ніхто ніколи злодієм не публікував. І в чорні книги не вносив.

– Ну, не злодій, а нецнота. Ще краще. Жив вшетечно з пасербицею, і поли тобі врізали…

– Ніхто мені поли не врізав, і жодних доводів і знаків у вшетечності проти мене немає. Любив і люблю пасербицю як рідну дочку, але чоловік їй трапився п'яниця та ще й пришелепко. Вона втекла від нього до мене, а він вів її за шию наміткою і бив, вона ж вирвалася й знову втекла до мене. Я захистив її, а той пустив на мене неславу…

– А ти все-таки зізнайся, пасербиця солодка?…

– Пащекуєш, як пес через губу. Утяти б тобі її.

– А ти спробуй!

– Замовкніть. А то поличкую обох.

У великому подиві я слухав той пересвар, навіть забув про біль, думав, до кого ж це мене закинуто, а почувши ще один голос, стрепенувся. Він видався мені знайомим. Вдивлявся в темряву, і вже вона не здавалася такою непроглядною, ріденьке світло розбілювало її. Я розгледів чотири постаті, три з одного боку й одну з другого. Та одинока постать видалася мені більшою за інші, а голос і далі стояв у вухах.

«Пилип, Миля», – нараз засвітилося в моїй голові, і я рачки поліз до Милі. Під руками талапала якась порохня й шаруділа перетерта солома. Я страшенно зрадів Милі, цьому непривітному й навіть страшнуватому чоловікові, цьому нелюді, все таки є тут хтось знайомий. Одначе не встиг сісти біля Милі, як мене притиснула за коліно до підлоги важка лапа:

– Ми з тобою незнайомі, – впали мені в вуха слова. – Ти мене не знаєш. Поготів – отієї бортної пригоди… Якщо хоч писнеш… Забудь, все забудь… Так треба…