Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

– Якщо так треба… Я – їй-богу…

– Ну й гаразд. – І вголос зовсім інакше, лінькувато, байдужо: – А хто ти, парубче, будеш? Назвися.

Я назвався Мартином Рибкою. Мало що розумів, проте дошелепав, що Миля попався на чомусь іншому й боїться, аби йому тут не долучили бортної крадіжки. Тепер уже був не радий зустрічі з Милею, хотів навіть відсунутися від нього, але не зважився. Світ, виявилося, вельми тісний, надто за ґратами. А може, він увесь за ґратами й ми гуляємо в ньому до пори до часу на поруках у Долі, вічно під підозрою й під загрозою одміни тієї поруки? Вже того вечора подумав про те, що ми невільні од самого народження, а може, ще й до того, надто я так подумав по тому, як на мої слова, що треба покладатися на Бога, Миля сказав:

– Може, й так. Моя недоля написана мені на роду. Я був покараний різками ще в утробі матері. Вона заступилася за іншу наймичку, і її вишмагали в саду на лаві, а разом з нею і мене. Я народився через два дні…

Я жахнувся й подумав, як Бог допустив таке, й жахнувся ще дужче своїм думкам, власному святотатству. Кожному все написано на роду… А якщо так… Навіщо одному написано сите життя, розкоші, хоч він недостойний того, а іншому – нужда, поневіряння, несправедливість? Що, як оте, останнє, написано мені? Й що ж тоді виходить: борсайся не борсайся… Ні, борсатись треба. Не заступися я за Милю, висів би він на гілляці. Але, не заступися за Милю, не залишився б у селі, не сидів би отут. Отака круговерть долі!

Почав читати молитву, й Миля не перебивав мене.

Тоді ж, як назвався Рибкою, Миля запитав, за віщо мене завдано до секвестру. Запитав тихо, але критися мені було ні з чим, і я розповів уголос. В'язні слухали уважно, по тому заворушилися, жваво обговорювали почуте. Вони зійшлися на тому, що носачівським козакам їхній непослух окошиться великим лихом, що тепер і їх самих можуть судити строгіше, а може, навпаки, їхні провини змаліють перед провиною носачівців і їх незабаром повипускають на волю (люди найперше з усього роблять висновок для себе), бо й тримати арештованих ніде, у фортеці арештних приміщень немає, цюпа при ратуші тільки одна, оця, годувати в'язнів мають міщани, і стерегти теж, і свічки – куплені їхнім коштом, вони воліють, щоб справи вирішувалися швидко, щоб менше тратитись. Проте Миля розсудив інакше:

– Справа це військова, носачівців триматимуть у фортеці й дізнання чинитимуть там.

Від Милі я почув страшне, маловідоме мені до цього часу слово «бунт», і воно надовго запечатало мені вуста й приморозило всі думки. Це слово було важке, незвичне, не зовсім зрозуміле. Донині мені здавалося, що все в світі від Бога, так воно склалося й так мусить бути. Людські закони, закони мого краю – це Божі закони, вони визнані всіма людьми, започатковані нашими предками, отже, їхні веління непорушні та вічні. Десь у глибині мого єства непророслим зерном лежали і якісь випадкові знання про те, що раніше в нас були інші закони й життя наших антецесорів, себто попередників, було інше, я багато знав про унію та уніатів, вів з ними уявні й справдешні диспути, знав про Польщу, про Богдана Хмельницького, про страшний розор краю, тяжкі утарчки на нього, чував про Виговського, Брюховецького, Дорошенка (говорити про них було не вільно, як і про Многогрішного та всіх інших гетьманів, не кажучи вже про Мазепу, але спудеї говорили, хоч і обережно), проте все те було десь там, в минулому, нині ж ми живемо в благословенному краї під опікою мудрого білого царя, спільно з московським народом, білий цар нас обороняє і дбає про нас, і дає нам свої праведні закони. В колегії були знайшлися спудеї, які гомоніли між собою, що ті закони не зовсім праведні, значно гірші за наші колишні, й ще щось таке – про права батьків, хтось доніс префекту, й спудеям довелося втікати в польську сторону. Коли б були не втекли, з ними, мабуть, вчинили б так, як вчинено з носачівськими козаками. Вчинено справедливо чи несправедливо? Того я не знаю й не хочу знати, чому воно має мене обходити, в мене своє життя, своя путь, житиму сам по собі, й благодать Божа буде зі мною.

– За віщо ж тебе взяли до тюремного в'язання? – одважуюсь нарешті запитати Милю.

Миля мовчить, чую його важке дихання, якесь похрипування в горлі:

– Тюрма мені на роду написана… Так щось і тягне мене в неї… Продав нечистому душу, – відказує і хруськає огірком, простягує руку: – На, пожуй і ти…

Я німію. Рот мені розтулюється, й чорна темінь вливається туди, наче в безодню, по спині біжать колючі мурахи. Хочу перепитати Милю, а язик не слухається, зробився наче дерев'яний. Миля ж хрумтить огірком, плямкає на всю цюпу.