Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Якийсь козак підняв угору волосаті руки, – рукава кунтуша і сорочки закотилися, – зсукав дві загогулисті дулі й тицьнув у шибу. Там мовчали. Либонь, осавул злякався.

– Писати до полковника супліку! – гукало кілька чоловік. – І послати з нею найзначніших… Нехай вволить нашу волю.

– Наші права одвіку, не дамо їх нехтувати!

– Не дамо, щоб нами попихали!

– Не вволить нашу волю, і його переоберемо.

– Супліку, супліку пишіть, де писар?

Кинулися, а писаря й слід прочах. Допіру стояв на ґанку й щез, ніби здимів. Хтось висловив здогад, що він зайшов досередини й вийшов на інші двері. Побігли до писаря додому, але не знайшли й там. І тоді хтось вказав на мою скромну персону.

– Нехай він напише, у нього в'язь гарна, я сам бачив. Писав Гнатисі картку до сина.

Я спробував відмовитися, але на мене гримнули, й довелося мені йти до канцелярії та сідати за розсохлого кленового стола. Каламар був повний, і пера відтемперовані. Я викинув з каламаря здохлу муху й почав писати, що мені диктували козаки. Звісна річ, писав не все, а тільки найдошпетніше, обминаючи слова лайливі, загогулисті та надто простолюдні. Я написав, що ми, тобто вони, козаки, за давньою регулою, за своїм правом, завжди вибирали сотника самі, й він правив по справедливості, не завдавав нікому кривди, шанувався, бо ж знав, кому зобов'язаний владою, водив їх на війну, не ховався за козачі спини, а йшов у першій лаві, не чванився й не величався, брав помірний чинш, а нового чоловіка вони не хочуть, бо й не знають його, а за чутками, він – поганий, захланний, ще й намагатиметься збити статок, як і кожний зайда.

Просушив я пісочком аркуш і поклав на стіл. Проте, коли дійшло до того, кому доправляти його полковнику, охочих не виявилося. Пристрасті вже вляглися. Значні козаки не хотіли – деякі заздалегідь шамульнули поза спинами інших, ще декотрі виходили тепер – буцімто викурити люльку або за якою іншою потребою, – незначних відправляти було не варто. Ледве згодили двох козаків. Зашили в полотно папір та й пішли запрягати. Я ж вернувся в двір до паламаря.

Суплікою до полковника зробив собі рекомендацію, і тепер до мене йшли і козаки, й посполиті: тому картку написати до сина, тому позов, тому в церкву на помин душі, на часточку, позови я писав кепсько, а картки, надто від старих, виходили вдалі, проникливі, з сльозою. Я зрадів заробітку, гроші невеликі, але гріш до гроша, й щось зберу на дорогу.

Одначе склалося зовсім по-іншому. Козаків з суплікою було завдано до секвестру, а наступного дня приїхала команда й завдала до тюремного в'язання ще дванадцятеро. Тринадцятим був я. До двору під'їхала підвода парокінь, на возі сиділо шестеро – двоє носачівських козаків і четверо сердюків з варти – четверо везли двох. Мене посадовили в задок воза, мабуть, зважаючи на мою незначну особу, за мною не вельми пильнували. Сидіти було незручно – сіна намостили мало, я провалювався глибоко в воза, ноги стриміли високо, їх підпирав затильник воза, доводилося триматися за нього руками, підтягуватися.

За возом, який торохтів слідом за нами й на якому так само сиділо четверо сердюків та два носачівці, бігла жінка, заламувала руки, голосила й водночас проклинала свого чоловіка:

– Та куди ж ви його везете. Та на кого ж мене лишаєте з дрібними дітьми. І чи я тобі не казала, чи не застерігала від злих учинків, бодай би ти світу не побачив, бодай би тебе побила сила Божа. Та скільки ж я за тобою нагарувалася, та я сонечка не бачила, а тепер тебе везуть, як злодія проклятого, а я остаюся у вічній тьмі.

Вона спотикалася, руса густа коса вибилася з-під кибалки, розсипалася по грудях, врешті кибалка збилася набік і впала, молодиця нахилилася за нею, а тут саме їздові – ті ж таки сердюки – вдарили по конях. Молодиця залишилася за вербами.

Носачівські козаки сиділи сумирно. Це мовби були зовсім інші люди, не ті, які ворохобилися на майдані. Козаки з варти малися також не суворо, ті й ті перемовлялися – про погоду, про те, що треба збудувати нову церкву, частували одне одного тютюном, носачівські козаки пригощали сердюків пиріжками з яблуками. Пізні яблука-зимниці червоніли в садках. Позад валки їхало верхи на конях четверо драгунів. В одному місці сполохали цілу зграю дроздів, які клювали горобину; пропливли попід тином, торкнувшись ніжними голівками моїх чобіт, лаплахи. Мир і тиша, а на душі як хвильки по воді, попід якою ходить щука, – дрібне риб'я вистрибує і падає знову в сповнене небезпеки плесо. Навіщо вони везуть мене, який злочин хочуть мені завдати? Козаки, вони тутешні, одкрутяться, а на мені все окошиться. Це ж, мабуть, за ту супліку, писану моєю рукою. А може, за те, що нагадав про медову десятину… Що я знаю про їхні справи, навіщо вклюнувся, нащо здався на вмовляння та погрози? Козаки тепер скажуть: нічого не знаємо, питайте з нього, він писав. Ні, так вони не скажуть, але змолотися мені може, ще й круто, засипав не в свій кіш.