Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

– Воліємо свого, ми його знаємо! – гукали козаки.

– Він до людей уважливий.

– Хоробрий козак, достойний.

І посунули сині жупани вперед і вкрили Солонця шапками, й хтось уже виніс сотенну короговку, й вона затріпотіла на вітрі. Він хотів вручити короговку Солонцю, але приїжджий з Глухова осавул підняв над головою царський універсал і гукнув щосили:

– Проти закону! Проти царського закону!

Солонець короговку не взяв і звелів писати листи – до полковника та гетьмана в Глухів. Лист до полковника повезло шість козаків, лист у Глухів – чотири. Всього цього я не бачив, про це мені розповіли. А все, що вчинилося далі, відбувалося на моїх очах.

На свою супліку носачівці отримали відмову, і тепер до Носачівки приїхав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвіниці церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у Носачівці широкий, посеред шляху з Києва на Ніжин, з одного його краю – стара дерев'яна церква (нова, кам'яна – за греблею, одначе люди оддавали перевагу старій), з другого – сотенна канцелярія, ще далі – кілька крамниць та рундуків, пивниця, за крамницями та рундуками – базар. Козаки товпилися біля управи, прийшло (з цікавості) й чимало посполитих, на одному з рундуків чорним табунцем з'юрмилися євреї-крамарі. Та ж таки цікавість попхала на майдан і мене. Пропхався аж під ґанок канцелярії, на праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який підпирав дашок ґанку, щоб мене не затоптали.

Тепер бачив натовп і, коли повертав голову, тих, які стояли на ґанку, – полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також, носачівського сотенного писаря та хорунжого, Солонця не було, він, як я зрозумів з розмов, лишився вдома, на що деякі козаки нарікали. Полковий осавул бликнув на натовп з-під острішкуватих брів гострими очима – у тому позирку – погроза й притамований страх – і звелів писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготові, аби оддати її Хоменку.

Писар ще не дочитав указу, він затнувся, зашпортнувся на якомусь слові, відшукував його пальцем, і тоді з натовпу пролунало:

– Бридня!

– Що бридня? – подався вперед осавул.

– Все бридня. Ти приїхав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду оцьому недомірку. Це – живодер. Ми вже знаємо. Отакий зашмарканий, і живодер.

– Та ви… Та я… – бризнув слиною осавул. – Я вас у ріг баранячий… У секвестр!

– Нас – у секвестр!

Натовп сколихнувся і враз перетворився в живий вир. Неначе буря пролетіла по ньому, й були це вже не ті люди, які стояли щойно, а зовсім інші. Одмінилися обличчя, голоси, порозправлялися плечі. Я теж відчув дивну тривогу та дивне піднесення, одначе намагався погасити їх: я тут чужий, мені немає ніякого діла до того, що відбувається на цьому майдані. Стояв тихо, осягав усе вповні. І дивувався. Люди сподівалися справедливого рішення, але хіба вони не розуміли, що його не може бути, що веління впало зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в той бік, – яка то сила цар і що він може зробити. Який він грізний, жорстокий і нещадний, знали всі, про це шепотілися за ятками на базарі, оглядаючись по сторонах, гомоніли в шинку. Цар видушив батуринців, знищив Запорожжя, тисячами гнав люд на криваві війни… Я про царя не склав уповні власної думки, чимось він мені подобався, чимось не подобався, але боятися я його боявся. Мали б розуміти це і носачівці.

Але цар був десь дуже далеко, а несправедливість – тут, у них.

Увесь час думав: ненавидіти царя чи ні? Він перекаламутив моє життя, забрав у мене найдорожче. Але ж він не знав мене, вчинив так з якихось своїх причин. Я то ненавидів його, то знаходив йому якесь виправдання, я багато читав про королів, імператорів, їхня воля – висока, продиктована чинниками, незрозумілими простим людям. І хоч вже не міг думати про царя, як думав раніше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада – від Бога, опиратися владі – опиратися Богові, це непростимий гріх, за це на тому світі чекає кара.

Я ж подумав, що ці дві сили зовсім різні й нерівні, навіть хотів сказати про це, але розумів, що мене ніхто не послухає, та й не моє це діло. Вони ось тут, під захистом оцих стріх, тополь, оцієї церкви мають себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать неправду й не можуть з нею примиритися.

Люди вже не гомоніли, а кричали, підносили кулаки; роздратування, злість все дужче й дужче опановували ними. Так опановує тривога зграєю граків на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кіт або пес. До того ж давно не було дощів, дві пожежі за тиждень, бортний злодій, медяна десятина, а тепер їм ще нав'язують чужого недоброго чоловіка в сотники. З ним їм жити, з ним іти на війну!