Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

– Того не бачив. Шванка була, галас, короговка гойдалася, а хто її виривав, мені не було видко.

По тому мені прочитали протоколи інквізиції кількох козаків, і в одному було сказано, «…а коли наш писар зслиз, зайшлий парубійко напросився писати супліку». Зрозумів, що ці слова можуть згубити мене, злякався страшенно, гаряча змійка поповзла мені в грудях, і я закричав:

– То неправда, вони присилували мене писати, погрожували побити…

В ту мить майже вірив у те, що сказав, я рятувався, я заслонявся од неправдивих слів, і вже для мене не існувало нічого, а тільки – одвести од себе погибельні для мене слова.

Толстой усміхнувся й мовив:

– Даємо повну віру цьому свідченню, а тому не даємо. Хто саме тебе силував писати?

Я змішався.

– Не пам'ятаю… Дуже злякався… Всі силували.

– Всі? Що ж, може, й так, – зауважив полковник.

Усі. Всі вони вар'ювали й порушили закон. Щось гостре кольнуло мені в грудях. Я зрозумів, що сказав не так, що трішки-трішки поступився супроти правди, й заспокоював себе, що неправди одна крихітка, що мушу боронитися, проте не міг погасити докорів сумління. Хто знає, яка дрібка може переважити на тих терезах, дрібка землі чи дрібка свинцю, порохні чи пороху… Поклав собі не втручатися ні в що, і ось втрутився, нехай з приневолі, і тепер шкодуватиму, мучитимусь. Я вже був не таким, як учора, як сьогодні вранці, коли заходив сюди, поміняв свою сутність, поміняв ледь-ледь, одначе притемнив щось у собі і в своєму житті. Докази на свою правоту були непереконливі, єдиний доказ, який був за мене, це – хочу жити, мушу жити. Ним заслоняються мільйони людей, і тисячі тисяч караються ним. Не переконувало мене й те, що я посвідчив на користь закону, бо й не знав до кінця, що таке закон, адже козаки, надто один з них, Чепіга, вельми напирали на те, що вони чинили за законом, який пішов ще од гетьмана Хмеля й од їхніх батьків. Так воно чи ні, я не знав. Цьому нас у Академії не вчили, ми взагалі жили у якомусь іншому світі, відгородженому від світу широкого, у нас був свій маленький суд, свої зацікавлення, свої думки та судження, які рішуче не збігалися з тими, що з ними зустрівся нині. Либонь, нас навмисне тримали в тому незнанні? Боялися, що ми принесемо боріння й пристрасті в Академію, де панували Божі істини та книжні знання? Наші отці хотіли уберегти нас від світських лих? Глухим гомоном до нас долітало, що раніше було не так, що тоді козаки в Академію йшли просто з Січі Запорозької, а колегіанти – на Січ. Тепер вже немає Січі, нам казали, що вона повстала проти волі царської, отже, й Божої, і за те була згладжена з нашої землі. Про те було небезпечно говорити, й ми, спудеї, не говорили.

Усе це осягнув не одразу, не в ту мить, не перед судом, а пізніше. І мучився, й дорікав собі, бо ж розумів, що душа моя не тільки з світла, а й з тіней, що дух мій не витає в небесах, а стелеться по землі, я читав «Блаженні нищі духом» і не міг нічого зрозуміти, бо ж «Блаженні нищі духом, яко ваше є царство небесне, блаженні плачучі, яко тії утішаться, блаженні жадаючі й прагнучі правди… Радуйтесь і веселітесь, яко мзда ваша велика на небесах». Отож хто я за цією заповіддю, на що заслуговую? Покаюся й заслужу прощення? Не заслужу ніколи; я той, хто жадав правди й не міг її відстояти до кінця, чи грішник, що плаче? Сього не знав ні тоді, ні пізніше. Тоді, повторюю, тільки рятувався й майже не думав ні про що інше, хоч все те бриніло в мені, глибоко-глибоко, відав про нього, воно борсалося, потоплене хвилями страху й нерішучості.

Вперше я стояв перед судом, і сором спопеляв мене

Ми всі сущі увесь вік борсаємося в хвилях. Бо й сам гетьман Скоропадський одступився од своїх козаків і написав у Пітер Головкіну (наперед знаючи, що Головкін розповість цареві), буцімто носачівські козаки не тільки безчестили полкового осавула, а й заповзялися його вбити, і той вирятувався завдяки сприятливої випадковості. А цього не було, я тому найперший свідок. Нехай неправда та страх сильних світу цього не будуть нам прикладом у житті!

Шість днів я просидів у секвестрі, а на сьомий мене випустили. Бурмістр зачитав присуд, з нього я зрозумів, що годен бути покараний п'ятдесятьма ординарними ударами пліттю, але суд, на молоді літа респект маючи, милує Мартина Рибку й зарікає надалі жити правдою та випускає його на волю з тим, щоб він негайно полишив місто Ніжин і більше ніколи в нього не вступав.