Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

УГРаді не вдалося стати в відношенні до УСС авторитетним чинником, що втішався б їх повним довір'ям, – але довір'я в більшій мірі здобув собі тоді серед УСС військовий орган ГУРади – Українська Боєва Управа. 3 одного боку непричасність УБУ в справах загальної практичної політики, а другого – її особовий склад, який у більшості творили особи, ближче зв'язані з передвоєнним стрілецьким рухом, були причинами, що УБУ мала більші симпатії серед УСС. Хоч австрійське командування відобрало УБУ право іменування старшин, то однак вона стала ідейно-політичним проводом УСС, репрезентувала їх на зовні, пропагувала стрілецькі ідеї серед українського громадянства, зберігала стрілецьку традицію та вела культурно-гуманітарні справи УСС.

І коли прийшлось УСС-ам зустрічати перше воєнне Різдво в невідрадних обставинах, до них приїхали вперше на цій війні відпоручними Української Боєвої Управи: д-р В.Старосольський і проф. І.Боберський, щоб передати їм від ГУРади і УБУправи подяку і признання за труди та жертвенну боротьбу і довідатись ближче про їх життя, думки та про їх бажання й потреби. Стрілецтво прийняло ці відвідини з почуттям моральної полегші. УСС переконалися, що вони не самі, що діють і борються як вояки зорганізованої нації. А разом з тим пам'ятало про УСС і все українське громадянство, що як політична еміграція проживало в західньо-австрійських краях, виїхавши туди із рідного краю внаслідок московської інвазії. Воно прислало кожному стрільцеві святочні гостинці та щирі побажання. Цей зворушливий вияв пошани громадянства, підбадьорив УСС та скріпив на дусі. Вони відчули, що в цій важливій хвилині їх підтримує український народ.

Про це писав Микола Опока у згаданому вище спогаді таке:

»…Відпоручники Боєвої Управи принесли з собою слова розради-надії. Від них довідалися ми, що не одинокі ми, не опущені, що крім нас є ще люди, які також борються за волю України, що вони не стратили надії. І хоч деякі з нас у той великий день йшли з прибитими серцями на звичайні стежі, то ті щасливці, що зісталися, з захопленням слухали слів розради, які на збірці цілого куреня, а потім на сходинах старшини, вливали відпоручники Боєвої Управи. Треба було набрати надії на кращі часи – і ми набрали її. У нас постав знову великий запал. Коли ж ми довідалися ще, що ми не одинокі, в нас вибухнув ярким полум'ям молодечий запал, віра в кращі часи вернула знову. Нам знову усміхнулася будучність. І тепер ми привчилися дивитися долі сміло в очі, не зражуватися чимнебудь, а вперто, просто прямувати до остаточної цілі. Ми вже загартувалися на всі дари долі, ми навчилися їх терпеливо зносити та ждати. Сього одного дуже важного навчилися ми, а саме ждати навіть дуже довгий час і ніколи не тратити надії. І ми її вже не тратили, але снували золоті мрії. І ми з запалом, з огнем у душі та в очах йшли на дальший бій…» [71] [69] Микола Опока. Цитов. твір, стор. 3,4.

Зв'язок між стрілецтвом і громадянством та політичним проводом безперервно підтримували перепискою та пресою і літературою. Тисячі листівок і листів відходили в світ з бойового фронту УСС та надходили на фронт з усіх сторін від рідні, знайомих, приятелів та різних організацій. Так утримувався духовий зв'язок УСС із громадянством. Це була духова пожива, що піддержувала морально та кріпила їх сили. Українська і чужа преса, численні книжки і брошури інформували та освідомляли стрілецтво про проблеми біжучої політики, про стан воєнних подій та про всі українські справи. УСС незвичайно живо інтересувались загальними справами та українською визвольною акцією. Широко дискутовано про методи української визвольної політики та формовано стрілецьку ідеологію. Українське Січове Стрілецтво тим відрізнялось від інших військових частин, що воно було військом думаючим, що жило своїм окремим духовим життям, що само поставило собі мету своєї боротьби і власним шляхом хотіло цю мету осягнути. Воно не було бездушним знаряддям свого чи чужого мілітаризму, а твором визвольної думки поневоленого народу, і цю думку воно плекало й розвивало серед воєнних трудів та бойового гамору, і було готове цю думку закріпити жертвою свого життя.

Уже при проголошуванні маніфестів Головної Української Ради та Союзу Визволення України, як також з моментом створення формації УСС, – мусіла станути перед усіма українцями, а перед Українським Січовим Стрілецтвом зокрема – дуже прикра проблема: проти себе мали станути зі зброєю в руці сини одного народу, брат мусів іти воювати проти брата. Займанницькі держави слали проти себе до боротьби сотки тисяч українців, що мали боротись не за власне існування, а для добра своїх займанців. Проти Українських Січових Стрільців станули на приказ російського царя сотки тисяч рідних братів в салдатських шинелях, що «не за Україну, а за її ката, мали проливати кров добру, не чорну». Вони мали гинути з рук Українських Січових Стрільців і вони також несли Українським Січовим Стрільцям смерть і рани. Цю страшну національну трагедію передбачували УСС і її неухильність ясно собі усвідомляли. Вона зготовлювала їм неодну тяжку і сумну хвилину, під час їх чотирилітньої боротьби на протиросійськім фронті. Повсякчасна свідомість, що по другому боці бойового фронту стоять проти них їхні брати українці, сини тої ж нації, жертви московської тиранії, – не сходила ніколи із уваги Стрілецтва. Літніми вечорами та місячними ночами надслухували стрільці українські пісні, що лунали із ворожого боку річки Стрипи на Поділлі в 1916 р., і такими ж українськими піснями відповідали своїм братам.