Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Заіснувала отже тверда альтернатива перед українською політичною думкою, яку треба було негайно розв'язати і вирішити, а саме: чи у цій війні мають українці бути пасивними обсерваторами великих подій та як льояльні громадяни своїх держав мають залишити свою долю в руках Відня і Петербурга; або: чи українці, як зріла і свідома своєї мети нація, мають узяти в цій війні активну участь, як окрема незалежна політична і збройна сила, щоб у той спосіб самому рішати про свою історичну долю. Повища альтернатива, а зокрема зовсім нова визвольно-мілітарна ідея самостійної активної участи в війні із власною збройною силою під прапором української незалежности, – застала ширші кола українського суспільства досить неприготованими до одностайної відповіді. Тут думка українського громадянства була неодностайна і нерішуча.

І на це зложились свої природні причини. Десятками літ привикли народи Европи у своєму політичному мисленні до довголітньої стабілізації міждержавних відносин у світі, яких рівновагу ніщо не захитувало, а всі взаємні спірні проблеми полагоджувано мирно, дипломатичним шляхом. Зокрема вся політика галицьких українців та інших народів в Австрії, весь час стояла під знаком загального миру в Европі. Ніяка українська політична партія, ні ніхто із політичних діячів – не старались видвигати і актуалізувати української справи у міжнародному аспекті. Навіть теоретично ніхто цієї проблеми не обробляв. У 1912 році це було зовсім нове питання. Тому, що в минулому не грозили ніякі міжнародні воєнні конфлікти, то зовсім ясне, що ніхто із відповідальних політиків і політичних партій не мав потреби, ні обов'язку розв'язувати питання, яке становище мають зайняти українці на випадок війни. З цею справою зустрілась українська політична думка перший раз щойно восени 1912 року, як з певною актуальною і реальною проблемою.

З другого боку, як знаємо, вся політична діяльність проводу галицьких українців обмежувалась дотепер тільки до боротьби за інтереси нашого народу в межах Австрії та в своїй практичній діяльності керувалась повною льояльністю до австрійської держави, де в порівнянні з положенням російських українців – були великі можливості національного розвитку. І ця опортуністична ментальність та парляментарні і законні методи національної боротьби не допускали в тім часі думки про можливість і потребу організації та сепаратного діяння української політики та української збройної сили – на випадок конфлікту з Росією. Так думала більшість українського громадянства під австрійською займанщиною. Воно було переконане, що після виграної війни, Австрія без нашої окремої участи в тій же війні, у власному інтересі, на основі тільки самого об'єктивного стану справи – розв'яже позитивно цілість української проблеми. Воно жило надією, що після корисного закінчення війни, будуть автоматично створені основи української самостійности, а українці як австрійські громадяни, своєю жертвою крови в рядах австрійської армії, зовсім достаточно оправдають свої національно-політичні постуляти.

Також не без значення для настроїв і думок українського громадянства в роках 1912-1914 – був факт, що традиція нашої боротьби за державність і зв'язаний з тим дух військовости та розуміння ваги збройної боротьби нації – були в нашому суспільстві надто слабі – хоч би у порівнянні з поляками, які ще в живій пам'яті зберігали дорогі для них спогади та ідею збройних повстань проти Росії з 1831 і 1863 рр. Традиція і пам'ять про наше військо та його боротьбу – були в нас дуже віддалені від історичної дійсности. Проблема військовости, військової професії, військового знання, творення власного війська і т. ін. не існували в нас взагалі навіть у сфері чистої теорії. Ми вважали, що ця сторінка державно-суспільного життя є монополем тільки займанницьких держав.

Вкінці не останню ролю в цьому льоялістичному та антимілітарному наставленні нашого громадянства, включно з більшістю нашої молоді, грало колективне почуття нашої меншовартости, психологічний комплекс інферіоріти, що їх так влучно висловлено в народній фразі: не поривайся з мотикою на сонце. Степанівна оповідає у згаданих вище споминах з того часу, що ту частину студентства, яка мріяла про створення власної держави шляхом збройної боротьби, а не через творення «культурних цінностей» – називано «люшнівцями», себто тими, що з люшнями вибираються на москаля, бо в руках не мали крісів. [13] [13] О.Степанів. Цит. твір, стор. 23. Це було почуття власної слабости та недовір'я у власні сили народу, який – мовляв – національно ще малосвідомий та незорганізований і тому покищо не здібний ще бути суб'єктом та творцем своєї долі і мріяти про збройну боротьбу за свою державність, без помочі, згоди і благословення з Відня.