Николай Капустянский - Похід Українських Армій на Київ-Одесу 1919

Безумовно,червоні мусять пробиватися, і назустріч їм із Києва буде надіслано сильну допомогу, щоб із двох боків розбити бар'єр на шляху відвороту ХІV-ї армії.

Тому, щоби стримати контракцію червоних, необхідно на Київському напрямку мати і досить сил і висунути їх далеко, на північ – аж до Фастова, щоб притягти на себе Київську ворожу групу.

Отже, як бачимо, треба було: мати для операцій на Одеському й Київському напрямках дві групи чи армії.

Одна мала б на меті закрити всі шляхи відвороту ХІV-й армії з побережжя та бути в силі стримати її натиск і дати належну відсіч в час її проривання на північ.

Друга – активно прикривала би Київський напрямок від контракцій ворога й унеможливлювала б червоним навалитися з Києва всіма своїми, силами на нашу Одеську групу.

Крім того, треба було зважати й на можливість і правдоподібність наступу червоних з півночі через Коростень-Мозир-Вітебськ-Москва. Шлях цей був вільний і ніхто йому не загрожував.

Тільки з цих двох напрямків червоні мали змогу підтягти свіжі резерви й почати рішучий контрнаступ.

З півдня вони могли оперувати тільки частинами ХІV-ї армії.

Тому то нам, для забезпечення себе з боку Київського і Сарненського напрямків треба було гра своїх сил мати на цих напрямках. Київ політично вабив до себе, й обмежитися тільки обороною в цьому напрямку, не було рації. До того ж і не вистарчило б у нас сил.

База – Одеса.

Нарешті, ще був один спосіб діяння: лишити заслону на Київському напрямку й почати гро своїх сил наступ на Одесу вздовж залізниці Жмеринка-Вапнярка-Бірзула-Одеса, шляхом 3-ї дивізії.

Тоді, на випадок контрнаступу червоних на Жмеринку-Могилів, нашим частинам просуватися на південь і після того, як вони обсадять побережжя Чорного моря, зовсім відірватися від Збруча й перекинути свою базу на Одесу. ХІУ-й армії лишити вільний рух відвороту на Знаменку-Бобринську-Фастів.

В цьому разі ми мусіли мати який-небудь договір з Антантою або Денікіном, бо інакше ми потрапляли в тяжкі катастрофальні умови. Договору ж ані з Антантою, ані з Денікіном у нас іще не було, тому базуватися тільки на Чорне море було цілком неможливо. До того ж, уже біля Одеси стояли кораблі Антанти з добровільцями.

Озброєний конфлікт із Добрармією, що не було виключене за такої ситуації, правдоподібно спричинився б до нашої поразки.

Ми наражалися на небезпеку бути замкненими в кутку між Денікіном і поляками.

Українське командування мало ще опертися лівим крилом на Польську армію; про бойову співпрацю з нею наші представники вели переговори. А тому зовсім відриватися від неї й Західніх Земель було недоцільно. Таким чином, стратегічні й політичні обставини вимагали вести операції головними силами на Київському й Коростенському напрямках: окремою південною групою відрізати шляхи відвороту ХІV армії. Знищивши її або змусивши капітулювати, обсадити побережжя Чорного моря з Одесою.

Отже, треба було одноразово розпочинати операції проти Києва й проти Одеси.

Групування наших сил.

При націлюванні армій на той чи інший напрямок, засади було покладено такі: 1) гро сил – Київський і Коростенський напрямки. Менша група – на Одеський. Для надійного забезпечення лівого крила необхідно було висунутися і на Коростень-Мозир.

У галичан була спочатку думка, щоб Наддніпрянська армія вела наступ на Київ, Галицька – на Одесу, але через бойові умови здійснити це було дуже важко. Сил самої Наддніпрянської армії без 3-ї дивізії Удовиченка, яку було прикуто до Вапнярки, на Київський і Коростенський напрямки не вистарчило б, довелося б нам не менш, як одним корпусом галичан зміцнити Київський напрямок, чим порушувалась би єдність Галицької армії, яку так рішуче обстоювали НК ГА й диктатор Петрушевич. 2) Звільнення Києва при головній допомозі Галицької армії мало першорядне значення, як політична демонстрація великих послуг Галицької Армії в загальній боротьбі на протибольшевицькому фронті. Через столицю Соборної України – Київ – вели шляхи на Східню Галичину й до ідеї Соборної України. Переможна офензива на Київ головно Галицького війська рішуче заперечувала провокацію поляків «про большевизм галичан».

Тому було вирішено на нараді з вищими військовими чинниками ГА, генералом Курмановичем та іншими – всю Галицьку армію й дві сильніші групи Наддніпрянців, СС і Запорожців, націлити на Київський і Коростенський напрямки.

Решту Наддніпрянців підсилити 1-2 бригадами галичан і скерувати на Одеський напрямок.