Євген Гуцало - Голодомор

Текля Куйбіда висмикує лікоть, налякано дивиться на діда.

— Потім заберу. Прийду з колгоспу й заберу. На буряки йду.

Та й іде шляхом посеред весняного розквітлого села в поле на буряки, а руку тримає на мисці, схованій за пазуху. Йде, а в очах рояться темні мурахи, за якими не видно білого світу. Де вже те поле, де? Тільки б дійти, тільки б дійти.

Дід падає на коліна, хреститься — і б'є низький поклін до сирої землі, хреститься — і б'є поклін.

Малі діти, старшенькі діти, старші діти зранку нипають по селу. Вони схожі на птахів, які літали в вільних небесах, захмелілі від прозорої блакиті, але обтяли їм крила — й тепер, безкрилі, вони тюпають по землі. На безкровних обличчях очі позападали, попровалювалися, й такі далекі та глибокі, що, здається, важким олив'яним болем своїм попропікають голови — й загубляться десь у порохняві чи в бур'янах, а порожні криваві очниці блиматимуть сліпим смертельним жахом, полохаючії не тільки живе, а й мертве.

То збираються табуном-ватагою, що бреде вулицями невідомо звідки й невідомо куди, а то вже табун-ватага розпадається, бо сумні й безкрилі, байдужі та зморені відстають від гурту, не відаючи, чого позбиралися разом і що шукають.

Спиняються неподалік від хати голови сільради Кіндрата Яремного.

Хата сміється голубими вікнами, а над хатою шатристим гіллям погойдуються три високі ясени, просіваючи крізь різьблене зелене листя потоки сонячного проміння, а тому-то воно срібними хвилями-жмурами перекочується по червоній черепиці. Дітлахи розсідаються неподалік від хати на спориші під вишнями й тоскними очима поглядають на дим, що снується з комина.

Сірі коси диму в'ються над комином, то стелячись над черепицею, то звіюючись убік, то зринаючи вгору, а діти дивляться й дивляться на той дим, наче нічого цікавішого не бачили, та ще поглядають на зачинені двері дерев'яного ґанку.

Ждуть, що двері ось-ось відчиняться.

Та хоч і скільки сидять на спориші, а двері не відчиняються.

Хтось не витримує, схоплюється з землі, підходить до воріт і зазирає поміж дощок на обійстя, нишпорячи поглядом скрізь, сподіваючись, ждучи: може, з хати хтось вийде, а він уже перший стоїть — біля воріт.

Діти дивляться на хату, на дим над хатою, втягують носами повітря, принюхуються, і в їхніх головах снуються марення-здогади:

"Либонь, голова пече хліб".

"Варениками пахне з сиром".

"Коржики з медом і маком".

"Пампушки".

"Пироги з квасолею".

Чому ж не відчиняються двері, чому? Чому головиха не вийде й не винесе гостинців? Може, вона їх не бачить у вікно?

І дехто з дітей зводиться, ходить туди-сюди, розмахує руками, а очей із хати не зводить: бо що коли зараз відчиняться двері, бо що коли головиха винесе чи по скибці хліба, чи по варенику, чи по коржику? О, тоді треба не спізнитися.

Та ніхто не виходить, ніхто не виносить.

Уже й дим над комином не в'ється.

Може, тепер?

Нема й нема. Діти починають розходитися, лише малий Юрко зостається. Бо він терплячий і хитрий. Бо він знає, чому головиха не вийшла з хати й не почастувала хлібом. Бо їх так багато зібралося на шляху, ціла ватага, хіба на всіх настарчиш? А тепер усі порозходилися, зостався лише він один, а хіба йому одному багато треба? Йому лише кусничок, лише пучечку, лише дрібку, щоб покласти в рот, щоб відчути і запах, і смак хліба.

Нарешті відчиняються двері — й від несподіванки йому подих перехоплює, і він аж навшпиньки зводиться, й рот йому розтуляється.

Головиха!

Головиха у білому веселому платті (квіточки блакитні в зеленому листячку), світле волосся розкуйовдилося над розпашілим чолом, рум'янці палахкотять на щоках, а червоні губи так і сміються, показуючи іскристі зуби!.. Це вона йому відчинила двері, це вона йому усміхається! І Юрко йде назустріч, до воріт, і теж усміхається радісно.

Головиха стає на ґанку, з залізної балії, яку тримає в руках поперед себе, вихлюпує помиї під кущ бузку, аж мильна біла піна пухириться на гіллі, і, доленею поправивши розмаяне над чолом волосся, зникає на ґанку.

Й двері зачиняються.

Оторопівши, малий Юрко понад силу ковтає давки клубок у сухому горлі та й, стискуючи кулачки й ледь не плачучи, йде геть, слідом за дитячою ватагою-табуном, що десь неподалік чується.

О, співає хтось, щебече дівочий голос:

Ой горе тій чайці,

чаєчці-небозі,

Що вивела малих діток

при битій дорозі…

Хто ж це співає зовсім близько, за вишнями в бічній вуличці? Бинди майнули голубі, червоні та зелені у волоссі, вишита блузка цвіте узорами. Та це ж Галя Музика.