Євген Гуцало - Голодомор

Й тільки обома руками взявся за ноги, смикнув, як забринів кволий голос:

— Це ти, Карпо? Чого смикаєш за ноги?

Гнилоквас до всякої всячини звик, то й тут не дивувався:

— То ти ще живий, не вмер? Смикаю тебе з печі, то сам іди… Що тобі тут на печі робити?

— Що робити? Вмерти хочу, ніяк не помру… Явдоха переставилася зранку, а я ніяк не можу, — витягував з грудей немічний голос. — А ми ж учора з нею говорили… Говорили, що разом помремо. Вона вже там, а я ще тут. Сказала — й зробила, а я обманув її. Де вона?

— Та вже на грабарку відніс.

Марко Груша заплющується — й мовчить. Зрештою, розплющується — й каже:

— Ніяк не можу. От хочу — й не можу.

— Погано хочеш.

— Дуже хочу… слідом за Явдохою, щоб разом… А я не думав, що ти такий славний чоловік. Помагаєш нам. Помагаєш, щоб разом… Відтарабанив Явдоху на грабарку, то й мене відтарабань. На цвинтар.

— Та в яму, а не на цвинтар.

— Хай і в яму, аби разом… Я по дорозі помру. Чує моя душа, що по дорозі помру.

— А як не помреш по дорозі?

— То в ямі помру.

— Аби тільки з Явдохою?

— Аби тільки з нею.

Гнилоквас Карпо стоїть на лежанці, заглядає на піч. При здоровому глузді Марко Груша, при тямі? Таке городить. Може, при тямі, але не при здоровому глузді.

— Ех, шкода півфунта хліба, — зітхає.

— Га? — розклеплює водянисті повіки на опухлому лиці Марко Груша.

— Та кажу, що півфунта хліба шкода.

— Загубив хліб?

— Загублю от… Не повезу я тебе до ями, і не проси.

— То поможи звестися, та зсади з печі, я порачкую сам до ями.

— Не поможу.

— Змилуйся…

— Не змилуюсь. Не хочу, аби ти здох біля Явдохи. Годі, що ти з нею нажився на цьому світі. Ще й на тому світі хочеш бути разом. І просиш моєї помочі? Не буде тобі моєї помочі.

Сопучи, крекчучи, Гнилоквас животом сповзає з лежанки… Марко Груша стогне й вовтузиться на печі, смикаючи п'ятами, але звестись не годен.

— Ти спершу здохни… Але й тоді не повезу.

Тримаючи в руках віжки, йдучи біля грабарки, він бубовить сердито, й слова гудуть, як джмелі.

— Чуєш, Явдохо? Ото я тепер забрав тебе від Марка… Я без тебе скільки мучився? Всеньке життя. Нехай він тепер без тебе помучиться… О, хто там сидить під яблунею?

Справді, на горбку під яблунею, похиливши голову на плече, видніє якась дівчина.

— Спить на сонці чи вже богові душу віддала? Зоставивши на шляху грабарку, Гнилоквас човпе на горбок під яблуню.

— Ти жива чи вже мертва? — питає в дівчини, що прихилилася спиною до стовбура. Дівчина хоч би ворухнулася.

— Слухай, ти чия? — приглядається. — А, та це ж Павла Музики дитина. Рука ще тепла, ще не задубіла. Чекати отут, поки задубіє? А чи в мене є час роз'їжджати сюди-туди. Ну, дівко зараз тебе понесу.

Потупцявши, Карпо Гнилоквас нагинається, підхоплює непритомну Галю попід пахви і, задкуючи, тягне з горбка.

— Ще й не нажилася, ще й замужем не була, а вже переставилася… Либонь, стогне… Що ти кажеш, га? Знову стогін виривається з дівочих грудей.

— Не хочеш, щоб старий дід тебе обіймав? А де взяти молодших, щоб обняли? Немає молодших, так що потерпи.

Дотягує непритомну дівчину до шляху, виважує на руках, щоб висадити на грабарку, а тут де не візьмись — учитель Пилип навинувся. Голова з коміра вишитої розхристаної сорочки — наче золотий соняшник з-за плоту.

— Діду! — кричить.

І руки виставляє перед собою, наче від нечистої сили борониться.

— Поможи, хлопче, — хрипить Гнилоквас.

— Куди ви її несете?

— А на грабарку — та й відвезу до ями.

— Таж вона ще жива! — кричить учитель Пилип. — Хіба не чуєте — стогне? Куди ж ви живу?

— Однаково скоро помре… Ну, поможи.

— Ану відпустіть, віддайте.

— Хлопче, нащо тобі живий труп здався?.. Скільки вже їй зосталося? А мені потім знову по неї приїжджати? Коняка ледь ноги переставляє. Та вже коли так уподобав неживу дівку, то бери, хай ти сказишся. А ніхто не хоче знати, що в мене така робота.

Карпо Гнилоквас залишає непритомну Галю біля осатанілого, з божевільними очима вчителя, смикає віжки.

— Вйо! Поїхали… Спробуй догоди такому народові. Бачиш, заступник знайшовся. Самого без вітру хитає, а ще… Півфунта хліба пропало! Та я тебе скоро відвезу до ями, то відшкодую. Вйо! День довгий, село велике, а роботу тільки встигай робити. Несвідомий народ, ох і несвідомий наш народ!

Тітка Юстина сидить за ворітьми, дивиться на шлях, на село.

Шлях попід вербами та тополями сіріє пухкою курявою, в якій і горобці не купаються. Село спить посеред білого дня, наче все вимерло до ноги. Сонце смажить так, що не тільки зелень в'яне, а й небо спопеліло, й таке пустельне, що страшніше за землю.