Улас Самчук - Темнота

— Ти лиш глянь! Бачиш летять… Масою. У прірву. А той на сірій кобилі з тією усмішкою під гострим носом. Показує… І просто в безодню. Альпи! Суріков, братику, знав наших. А ті ось, глянь, на Іртишу. З головою Христа на корогві, з ножами, самопалами, у воді, у шкірах. А тут ось, дивись, переляк! Схопив голову сина, крізь пальці ллється кров… А ті там регочуть. Земля двигтить від їх чортячого реготу. Степові вітри. А ті он, мов з чугуну, на бендюжницьких конях, що поволі вгрузають у плянету на роздоріжжі трьох доріг.

Андрій вже не чує свого провідника, історія душить його з усіх боків, вслухається у дудніння її кованих ніг по засохлій землі степу. Тяжіє голова, наливаються оливом ноги, тіло робиться чужим і накинутим, на щастя визволяє годинник, що вказує веління часу. Там десь чекають на Андрія Піунова і всі інші. Злотник прощається з наміром зустрітися, Андрій квапиться до готелю.

По вечері Андрій у театрі. На сцені його «Темнота», названа тут «Силою Пантелеймона». Присутні члени партії і уряду. Постанова прекрасна, Андрій помітно зворушений. Овації не втихають. Офіційне привітання від уряду. Кореспонденти. Фотографи. О третій годині ночі, ледве живий від утоми, вертається до готелю. Другого дня весь Совєтський Союз говорить про Андрія Мороза.

О десятій годині того ж дня Піунова будить Андрія й подає розклад його відвідин. Усе офіційно. Напруження велике. Піунова ходить біля нього на пальчиках.

Перша візита належить великому Горькому. Мешкає він у палаці князів. Біля одинадцятої Андрій в його почекальні. Просиджені фотелі, калоші, парасолі. Кличуть зайти. У натопленому, заваленому книгами кабінеті, висока, трохи похилена, сиваста постать у халаті. Поморщене хоровите лице, міцні вуса, міцний чуб. Говорить сипло, глухо, уривно.

— Здрастуйте! З України? Чув, чув про вашу п'єсу, дуже приємно, сам не міг прийти — ніяк. — Андрій говорить, мов школяр, що йому приємно бачити великого письменника землі російської. — А ви закордоном бували? — питає Горький несподівано. Андрій заперечує. — Шкода. Побувайте. Як не кажи, а без закордону ми хлоп'ята. Треба вчитись кожному. — Андрій почав про великі досягнення революції. — Ми тут з вами… — перебив його Горький, — не потребуємо агітації. Знаємо. Все знаємо. Вчитись, от чого треба… І багато вчитись… І тільки…

На цьому візита й кінчається. На черзі — Олексій Толстой, що саме перебуває у Москві і мешкає у свого приятеля Радіна. Застали його не зовсім тверезим, а тому дуже балакучим.

— Знаю, знаю, — говорив він соковитим, трохи поблажливим, трохи заїкуватим голосом. — Бачив вашого Пантелеймона — річ хороша, лише неправда. От як би так, щоб і добре, і правдиво. Не виходить. А от християнам, пам'ятайте, виходило. Вони, видно, вірили в свої правди, більше ніж ми. Ну, як там у Харкові? Хто у вас там в лавреатах?

Андрій назвав кількох.

— А як там Бич? «Геть від Москви!» Не вигорить. Пам'ятайте, як наш Петруша Великий всіляких там Самойловичів таскав за чуб на плаху! А Мазепа з Карлом мазали п'ятки до султана… А таких ось півників… Хай пострибає… Сам разок і ніженьку зломить. А от Тічіна — нічого, поет хороший, ліричний, за партию «до д'ної ями…» Нічого, нічого. Повнозвучно. Ніжність, розуміється, не порок, Русь велика, хоча Сатурн, кажуть, більший. І язик ваш, братики, дарма, що там почали крякати старі кликуші. Дем'янчик, звичайно, дурень, а старику Олексійовичу не дивуйтесь. Затужив за «родіной». Іноді так буває. Я пробував читати по-вашому. Написано: «творі», а читай «сочінєнія» — ха-ха-ха! «Охочекомонний!» Прекрасно! Чудово! Я забрав те слово в наш язик, все одно колись всі «забалакаєм» разом, Пушкин, як завжди, прав. А у вас там і тепер «Украйна глухо волнується?..»

— Дуже важливий крок робимо, — виминув Андрій.

— Так. Крок важкий, що й казать. І в нас песимісти находяться. Навіть сам Олексійович останніми днями замарудив. Боїться, як би так та не тріснуло, а я й кажу: руска шкура все видержить. Раз Грозного і Великого видержала, видержить і нас з Тічіною, — ха-ха-ха! Що ви, що ви? Вже тікаєте? А водочки! Ей, там, Алексей!

— Слухаю, ваше сіятельство! — почувсь голос з другої кімнати.

— Водки!

Увійшов швидко сивий, похилий, виразно графський, прислужник і приніс на таблеті пляшку горілки й закуску.

— Ні, ні! У мене без того не вийде. Україна! Горілка! Ковбаса. «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»! Прекрасно! Пам'ятайте, як писав Толстой, також Олексій: «Ти знаєш край где всьо абільєм дишєт!» От були часи! Чи буде дихать «обільєм» наш епохальний крутіж? Побачимо!