Улас Самчук - Темнота

У таборах багато руху. Населення піднеслося до тридцяти тисяч, але третина його лежить. Цинга, відморожені руки, ноги, легені. Вода заливає землянки, баланда, чотириста грамів хліба…

А роботи все таки йдуть. Люди майже повзуть рачки, падають, топляться. Нові і нові свердління, і не вважають на місцевість — багно не багно, нові дороги прокладаються, місця для ферм очищаються, нові виробництва плянуються. Постійні, хронічні зриви плянів виводять Мороза з рівноваги, і він, мов скажений, гальопує верхи із своїм вохрівцем Бляхою, із своїм вовкодавом весь від ніг до голови в багні з червоними очима. І куди вони глянуть — мертві вилазять з багна, хворі повзуть, мов черви, і тягнуть гужво далі.

— Що? Не піде? — Мороз лізе сам по пояс у воду, всі на нього дивляться…

— Сил нема, товаришу начхоз! — чути голос мов би з домовини.

— Давай без жартів, хлоп'ята… Ліквідуєте прорив — по кілу хліба додатково й по пачці махорки з ларька. Не ліквідуєте — лишаєтесь тут… Вибирай!

Ноги й руки, що були вже мертві, оживають, тягнуть балани, вбивають палі, мостять багно. Мороз з лопатою в руці, за ним Бляха — велетенська округла пика, в руці нагай…

— Ну от! І піде! А ну ще разок! Ану ще! Натисни! І пішло! І маємо хліб та махорку!

Збоку на латці мокрого снігу ті, що вже остаточно здалися. Деякі з них конають, інші вже зробили своє діло і спокійно, нарешті, відпочивають, дармащо наполовину у воді з снігу. До Мороза підходить несміливо бригадир:

— А що з ними, товаришу начхоз? — і показує на мокрі купи лахміття.

— Що їм? — питає Мороз.

— Охляли, товаришу начальник. Особливо той он… Безрукий… Каліка.

— Тут нема калік, — каже Мороз. — У багно з ними! — Мороз лише кинув погляд на безрукого і розмашним кроком, весь мокрий, пішов. Але відходячи приказує: — На санбазу з ними!

Того ж вечора Мороз переглядає нові списки своєї робочої сили геть за північ у своїй бібліотеці і якось так ненароком натрапляє на Петрова. Так. Це і є він.

Мороз бере телефонну трубку, викликає Дикого.

— Товаришу Дикий, — каже він йому байдуже. — На санбазі знайди місце Петрову. Без руки. Так. Без руки… Поняв? Припильнуй. Завтра запитаю. — І Мороз кладе трубку… Але списка не лишає. Це цікавий список. Імена й імена. Ось, наприклад, дивись і любуйся. Круглов. Зрештою Круглових в СССР безодня, але це ж Іван Сергійович, а хто не знає Івана Сергійовича, хто не мав в руках його величних творів? Мороз сягнув за енциклопедією. «Відомий радянський учений, соціолог, професор з Марксо-Ленінського інституту, член ВКПб з перших днів його заснування…» і так далі, і так далі… Цікаво, дуже цікаво. Мороз відкладає списки і береться за інше…

«Качество питания и функции организма» — така назва книги якогось Флора Кашкіна, що її зібрався переглянути на сон Мороз у зв'язку з прохарчуванням його робочої сили. Не дає йому та справа спокою. Невже нема ніяких можливостей нагодувати людей? Дати їм бодай досить звичайного хліба? У цілому СССР? На просторі двадцяти мільйонів квадратових кілометрів? Де ж люди? Наука? Господарство? Просто не віриться! Де справді дівся хліб? Чому вічний голод? Питає, шукає, думає. Та сама дума, що вже не раз його мучила і на яку не може знайти ліку.

Флор Кашкін, наприклад, дає пораду на пристосування організмів, говорить про «благородне діяння білкового режиму харчів порівняльно з углеводами», про «засвоєння хліба грубого помолу» з різними домішками, передусім з корою берези, що, мовляв, підвищує «засвоєння білка з 70 % на 80–85 %, як також дуже збільшує ефективність харчування навіть при дуже низькому кальорійному раціоні. Для прикладу наводить досвіди з прохарчуванням тварин, які при мінімальному харчовому раціоні давали максимум життєтворчої енергії. «Ті зміни надолужуються реакцією багатьох інших важливих фізіологічних функцій» і т. д., і т. д. Мороз не видержує і шпурляє брошуру в куток.

— Патякання! — виривається у нього крізь зуби.

Двері потиху відчиняються, і входить Наталка. Мороз круто до неї повертається. Вона тепер повна володарка його «приватного» володіння. Бій з Мотрею зведено, виграно і залишено в забуття. Тепер мучить її інша проблема, пригадала бо часи, коли то вона ділила з Іваном ложе з моху Гісенського лісу, коли то стільки здавалось і стільки сподівалось і стелячи тепер його постіль і вкриваючи його широкий тапчан тими різними шкурами, у ній самій заворушилися і почали швидко розростатися всілякі пожадання.

І так однієї ночі, коли Мороз увійшов було до своєї спальні і почав роздягатися, двері враз відчинилися, і на порозі з'явилася Наталка.