Улас Самчук - Темнота

І от на весну несподівано викликають Мороза до Москви. Це може бути однаково знаком добрим, як і знаком лихим. Мороз летить трестовим літаком із своїм Степаненком. Простори, широчінь. В Ухті сніг у Москві проліски.

Тиждень пробув Мороз у столиці всіх трудящих, а вернувшись, нічого по нім не пізнаєш. Мороз як Мороз… Той самий із своїм вовкодавом… Лише одяг його оздобився маленькою зіркою — шматочок жовтого металю, червона емаль і серпик з молотом в золоті. По бараках, по строях, по пунктах пішло геть, що «наш дістав орден». Іван, син Григора, Мороз з хутора над Дніпром, дістав орден. Фахівці намагалися відгадати висоту нагороди. Одним хотілося бачити щось величне, якогось Леніна, інші знов бажали б звичайного знаку заслуги, щось скромне… Справа так і лишилася невиясненою, бо Мороз дуже скоро перестав носити свій орден і ніяких з цього приводу пояснень не подав.

Досить того, що Мороз Іван побував у Кремлі, що приймав його сам найбільший, що пляни його «цілком і повністю» були ухвалені, що бачив він особисто наймогутнішого залізного наркома державної безпеки СССР, сидів з ним сам-на-сам, як з приятелем і навіть тут відкрилась завіса його таємничого призначення до Ухт-Печорського краю… Бо чи не пригадує собі Мороз тієї сценки в Харкові в кабінеті Балицького? Так, так, той другий і був сам залізний. І Мороз йому дуже сподобався… І рішив він одразу, вже тоді, що належиться Морозові щось краще, ніж завідувач звичайного радгоспу…

З Борманом Мороз не лише сидів у кабінеті «сам-на-сам», він провів з ним вечір у балеті, а згодом в якомусь прекрасному закритому ресторані, де були самі визначні люди, а між ними танцівниці балету, і тут також познайомився він з дуже ефектним створінням, дочкою Вормана, Людмилою з яскравими карміновими устами, великими, виразними, пивного кольору, очима.

А разом з тим в «Ізвєстіях», у «Правді», у «Вечерній Москві» появилися фотознімки, як то щаслива молодь Ухт-Печорська розважається на площі стадіону «Динамо», який до речі існує лише в проекті, як там танцюють у домі розваги, як доять расових корів, як вирощують огірки та помідори.

Після цього Мороз йде ще вище. Тепер для нього і трактори, і машини, і робоча сила. Керує своїм царством самовласно, чинить суд і розправу, визначає заняття, сортує, одружує, розводить, робить переселення і розселення. І все те якось клеїться, коли б не урки та ще деякі дрібниці. Ті ніяк не дарують йому того першого дня, все шарпаються, один було навіть фінським ножем задумав поорудувати, а інші троє вичистили Мотрі всю комору, а до того занесли новенький Морозів кожух. Усі ті жарти задорого хоробрим обійшлися, бо все те скоро викрилось і винних вохристи порядно почесали, а решта дістала попередження, що ще один такий кивок і всі підуть під лід, однак небагато це помогло. Крадіжки, скандали, крики не вгавали. Мороз думав було з ними миритись — дарма.

— Ні, дядя! Ми народ резонний! Нас калачем не візьмеш. Як війна так війна! — І єдине, що їх ще в'яже з Морозом, це одруження. Мороз бо нову моду завів: без одруження жити не полагається. І то лише «соцблизькі». Бандит з бандиткою, блат з блатом. Ось, наприклад, крутиться Антоша, званий Смілим. Мороз знає, чого йому треба.

— Батя! Одружи! — благає закоханий Адоніс.

— А як з мешканням? В «шалмані»?

— Батюся! Соколику! Яке там в шалмані! Земляночку свою вирили. Зайди. Як дзеркальце.

— Сьогодні одружу, а завтра зфелониш?

— Ні в жість, батя! Кров залий, вік свободи не бачити!

— Знаємо, знаємо ті ваші клятьби! Але чорт з тобою — женись.

Морозові це плем'я по-своєму імпонує, твердий він і жорстокий, але їм би хотів помогти, але як? Але чим? До них нема підступу.

Легко женилося, не так легко розводилося. Іде ось черевата красуня до Мороза і на ціле горло реве.

— Чого ревеш, чорномаза? — Брюхо набухав, а сам пішов розпроклятий…

— А куди ж він пішов?

— З Тютькою он гуляє.

— А хто ж він майстер такий?

— Та весь табір знає… Антоша. Смілий!

— А тебе як звати?

— Та Дунька Тєлка.

— Ану-ка, скажи вохристові хай попросить його до мене.

А тоді Антоша, мов буря, женеться і кричить:

— Я їй, стерві, покажу стукать! Не знаю хіба? З вохристом брюхо набухала, а мене в ізолятор?

— А ти ж божився, що «по вік»!

— Я? Ніколи? З восьмьоркою? Та ніколи! Вона вже вісім змінила. Стерва! Остання стерва!

— А ти скільки змінив?

— Я? — викрикує Антоша, ніби він почув нечувану єресь. — Хіба можна рівняти? Мені що банний лист, а в неї он брюхо!