Улас Самчук - Темнота

— Андрію! Я тут!

— Синооочку! Я з тобою!

З машин виривались відповіді:

— Прощайте! Привіт рідним!

— Разогнать сволоч! — кричить конвоїр. Вартові біжать до пригірка, юрба розбігається, але далі чути крики. Машини під'їжджають і під'їжджають. Швидше, швидше. По сорок дві особи. Не виглядати з вікон! Замри! Тиша. Велика тиша. Лише стогони… І десь там в темноті гудуть машини. Від'їжджають і приїжджають. Оклики вартових, блискають світла.

— Ну, братці! Шах і мат! — чує Іван біля себе. — Хахлацький конвой. Пропали…

— А ти потіснись, не сам тут.

— Тісно? В рот-параход — замов собі пульман.

— Ей, там! — гримають до стіни. — Замовкни!

— Сьомий раз їду, — чує Іван.

— І ніяк не можеш доїхать, — відповідають тому.

— Не довезуууть, — хвалиться той. — Тюрма як тюрма і шістсот грам хліба, і прочиї удовольствія, лише оті «осмідеї». Не можу терпіти. «Штампи, фраєра», ну ж і, скажу, вам, народ.

— Ей, там! Виходь котрий! Провізія! По два оселедці і по шматку хліба.

— Здорово, — чує Іван.

— От-так-так! Тепер без води здохнеш.

— Нічого. В Сибірі водиии! До чорта.

— Сволочі! — падає в темноті слово. — Не могли дать котлету з салатом.

— За тридцять п'ять день сам станеш контлєтою.

— А цікаво куди повезуть?

— Наперед санаторія. Готель. Тепла й холодна вода. П'ять разів їсти. Музика. Танці увечорі.

Хтось голосно шморгнув носом.

— Не шморгай, не шморгай, це ти Лафакі? Задовгий маєш ніс.

— Ідіот, — чулась відповідь.

— Ех, як дрюкону, свиснеш Троцьким. Ти ще не знаєш, Лафакі, по чому кури у нас, ти ще «фраєр», а от поживеш — побачиш. — Знов голосно шморгнуто носом.

— Залиши, не бачиш — учоний.

— Ладно. Іншим разом.

А потяг стояв на місці. Іван сидів у кутку, дістав свої оселедці і хлібину, все те зложив біля себе на помості, обпер голову об стіну і дрімав. Не помітив, як рушили, а коли прокинувся, у вагоні було напівтемно, і колеса вистукували такти.

Другого листопада, о восьмій годині вечора в конторі Головного Управління Таборів Особливого Призначення для Усть-Печорського басейну в Котласі на Північній Двині, сидів головний начальник цієї інституції Карл Ворман-Юрин — чорний, міцний, у шкіряній куртці з револьвером. Перед ним на новому, непофарбованому письмовому столі папка паперів. На дерев'яних стінах карти, діяграми, на весь зріст в шинелі портрет Сталіна і портрет Ягоди у френчі, з вусиками і піввійськовому кашкеті. В кутку при дверях велика, американська, набита дровами піч, що від неї пашить теплом, і все те освітлене лямпою на сто ват, що звисає на шнурку під стелею без ніякого оздоблення.

На дворі лютий, гострий вітер, саме сьогодні повіяло ним від Уралу — загуло, закрутилося, посипало густим, дрібним, колючим снігом.

Кілька хвилин по восьмій до контори входить високий чоловік, що, осліплений гострим світлом лямпи, зупиняється біля порога. На ньому одяг, з якого вилазить шматками вата, ноги замотані ликом, соломою, на голові купа дивовижно зложеного ганчір'я. Обличчя темне, заросле, вуса вкриті льодом. Здавалось, що він п'яний… Не стояв, а хитався на довгих, тонких ногах.

— Ви Мороз будете? — запитав Ворман приходька.

— Мороз, — відповів той спокійно.

— Іван Григорович?

— Так.

— Востаннє працювали в радгоспі ім. Дзержинського — Мошни, Шевченківська округа?

— Так.

— Підходьте ближче, познайомимося. Я Ворман, може чули. Сідайте, — і вказав на дерев'яне крісло з поруччям. Іван сів. — Курите? — Іван простягнув зовсім чорну руку і взяв цигарку. При тому стягнув з голови ганчір'я. Купа розкуйовдженого волосся виглянула на світ.

Ворман кілька разів глянув на Мороза.

— Ну, от. Я запросив вас сюди з наказу начальника ҐПУ Ягоди. Маємо про вас точні і вичерпуючі відомості. Хочемо доручити вам керівництво великим ділом. Завтра летите літаком до Ухти і там почнете роботу. Не зобов'язані вертатися до вашого бараку, ночуєте у мене, а там переходите в свобідний стан.

Ворман глянув на Мороза, слідкував, видно, яке враження зробить на того його заява, але Іван був весь у своїй бороді і його майже не видно. Рухи його далі спокійні і байдужі.

— Ну, що ви на це? — питає Ворман.

— Діло нове, — каже Мороз глухим голосом.

— Думаю, що ви з ним справитесь?

— Побачимо.

— Як ваше здоров'я?

— Нічого. Два-три дні нормального стану і пройде. Кінцівки, на щастя, цілі.

— За ваші кінцівки наперед подумано. У нас тут діло, потребуємо людей… І велике діло. Ухт-Печорський комбінат — нафта, вугіль, ліс, будова залізниць, доріг, міст, освоєння білих плям. Завдання гідне ваших здібностей, Мороз, і я певен, ви не будете до нас в претенсії за деякі турботи, вам спричинені. До вашого розпорядження прийде п'ятнадцять тисяч робочої сили, а згодом, за пляном тисяч сімсот-вісімсот. Понад триста тисяч квадратових кілометрів простору…