Улас Самчук - Темнота

— Ну, так, — каже Рокита. — А такого Кулябку знали?

— Знав.

— А такого Погрібного?

— Ясно — знав.

— А Калиниченка?

— Знав таких два.

— Михайла Івановича.

— Знав.

— А такого Шустера?

— А це вже, видно, з іншої опери, — каже Іван.

— Прошу відповідати.

— Знав.

— А Шнайдера?

— І цього знав.

— А Іванова?

Іван хвилинку подумав, не чув цього прізвища, але вимовив автоматично:

— Знав. — Рокита називав і називав прізвища, прізвищ двадцять, і Іван до всіх признався. Після цього повів туманним поглядом довкруги, ніби щось ще пригадуючи, закліпав очима, дмухнув перед собою і сказав:

— Добре. Вас ще покличуть, — і натиснув дзвінок. Увійшов конвоїр і забрав Івана.

У камері страшенно дивувалися, що той велетень приніс всі свої кінцівки цілими, тим більше, що майже одночасно з Іваном, двоє карначів, внесли на рядні поета і вкинули його до камери просто на чиїсь ноги при дверях. Поет застогнав тяжко і одразу замовк. Він лежав на підлозі і з нього через лахи сочилась поволі кров. Іван сидів навшпиньках зовсім близько біля нього, було пізно, треба лягати, але вагався, бо та кров могла підтекти під нього. Пізніше Іван все таки присів, оперся на чиюсь голу спину, підгорнув під себе ноги і так задрімав.

Людей у камері більшало, голі тіла злипалися, поміст вкривався липкою мішаниною поту і крови. Згодом Іван помітив, що в камері з'явилося багато професорів. Не питав нікого і нічого, не цікавився ними. Всі вони сидять похнюпившись. Інколи вони розмовляють пошепки між собою, сидячи калачем на помості, або лежачи «йолочкою» в кутку. Іван інколи чув уривки таких розмов. Говорили про тісноту, брак повітря, нелюдське поводження. Іноді згадували минуле, називали якісь прізвища… Іноді намагались вгадати, який це день, або яке число, скільки днів вони вже тут і що з ними буде. Через пару днів прочуняв поет. Його спитали чи розколовся.

— Ні, — похитав той головою.

— Справа чести, — зауважив сусід. — Молодець.

— Ясно, краще вмерти, ніж бути зрадником. — Напроти сидить миршавий чоловічок просто під матнею іншого, що стоїть над ним.

— За це і мучимось, — каже миршавий чоловічок. — Честь затратили, мораль осквернили, Бога забули. Оце, люди…. — не встиг миршавий чоловічок докінчити свого речення, як простягнулась чиясь брудна, гола рука і вдарила миршавого по лиці. Той полетів назад, наштовхнувся на другого такого ж чоловіка і жалісно запищав:

— За віщо ж ви, Сергію Федоровичу? За віщо ви мене… — розплакався.

Пізніше Іван довідався, що миршавий чоловічок був професором марксизму-ленінізму, був членом академії наук і членом-кореспондентом Інституту Маркса-Енґельса-Леніна в Москві.

Згодом Івана викликали, прочитали йому прекрасно написану повість. Він стоїть на чолі організації, що складається з різних людей, розкиданих в різних місцях країни, мета організації шпіонаж в користь однієї ворожої країни, саботаж з метою підірвати розвиток соціялістичного будівництва, терористичні акти над членами партії, уряду і органів безпеки. При цьому подано безліч доказів діяльности організації і між тим вбивство цілого ряду урядових осіб з Позняковим включно. Названо також поіменно всіх членів організації — прокурори, директори заготзерна, начальники органів безпеки, слідчі. Чи Іван має щось з цього заперечити? Ні. Чи може щось добавити? Ні. Чи має якісь аргументи для свого виправдання? Ні. Чи бажає адвоката? Ні.

— Треба ж мати якесь бажання, — говорить Рокита.

— А на чорта воно мені твоє бажання, — говорить Іван. Рокита глянув на Івана не зовсім приязно. — Давай всю ту беліберду і скінчено, — каже Іван.

— Ти но не дуже розпускай губу, — каже Рокита. — Ми ще можемо повернути дишель.

— Давай, давай, — каже Іван. Рокита подає «протокол», Іван швидко підписує і кінець.

Нічого не просив, нічого не бажав, у камері був німий, говорив лише конче потрібне. Пробував вгадати, скільки дадуть і куди запруть. Менше десятки не дадуть, а тепер йому сорок дев'ять… Зрештою яка різниця. Іноді думав про своїх, знав, що приходила Мар'яна, передала харчі та одяг, зовсім не цікавився радгоспом, вигнав все те з голови, ніби й не було. Лише Вірочку згадував теплою людською згадкою та чомусь думав про Тетяну. Яка мудра, що лишила все і пішла своєю дорогою, коли б так і собі вимкнути, а то ж пропадеш. І нізащо. Як щур в клоаці, щоб його грім побив.

Йдуть тяжкі, душні місяці. Червень, липень. У серпні Івана викликали до «начкоридору», і той зачитав йому, що на підставі ухвали якогось там «совєщанія» його засуджено за параграфом 54-9, 54–10, 54–11 У. К. УССР на десять років ув'язнення в далеких «ісправітєльно-трудових лагерях». Прийняв цей присуд зовсім байдуже. Бажав лише скорше вирватись з цього кам'яного мішка, з цього багна поту і крови, з цього вічного стогону, з цього скреготу зубів по ночах. У вересні почали готуватись до етапу. Перед від'їздом оголосили, що кожний із в'язнів може мати десятихвилинне побачення з рідними. Іван відмовився від своїх десяти хвилин. Інші ходили, вертались зламані, забиті. Цілий місяць тривала підготовка. Був темний, дощовий вечір жовтня, коли їх виводили з камер трійками і щільно садовили на помості вантажних машин. На запасних коліях Лук'янівської станції стояв довгий товаровий потяг. Трохи далі на пригірку стояв великий гурт людей, чулись голоси: