Михайло Стельмах - Велика рiдня

Згодом фашисти почали виливати свою злiсть на полонених, збиваючи крайнiх ногами i прикладами. I несподiвано свiтлiше дивної музики лiсова гучна далечiнь обiзвалася до молодицi:

– Мамо, ми живi!..

I не витримала жiнка – заплакала, нахиляючися до Докiї.

Було тяжко i досадно до слiз, коли зi всього мiста почали збiгатися осатанiлi нiмцi, мадьяри i полiцаї. Не дуже їх було багато – лiси оточували, але кожен норовив ущипнути словом, копнути ногою, вдарити кулаком чи прикладом, ригнути лайкою.

Ледь нагнувшися, в спокiйнiй скорботi йшла Докiя, неначе не на смерть, а за чиєюсь домовиною. Що їй може зробити ця мiзерна купка брудного смердючого шмаття? Найбiльше – убити. Та смертi їй нiчого було боятися – пожила на свiтi, наробилася дiлечка, якого сина викохала, яких внучат дочекалася. Тiльки одного вона хотiла б: побачити перед смертю Дмитра, поцiлувати його в уста, попрощатись, як прощається матiр iз сином. I нiчого бiльше не треба їй. Проста людина живе чесно, працює чесно i вмирає просто: отак подивиться на свою рiдню сумовитим i розумним поглядом, попрощається з усiма та й попливе у небуття, неначе човном по одвiчнiй рiцi.

Повз проржавлене плетиво колючого дроту їх ведуть на бруковане подвiр'я в'язницi. Прогнутими скрипливими схiдцями пiдiймаються на другий поверх. У вузькому коридорi, тьмяно освiтленому закуреними лампами, застигли в гумових плащах гестапiвцi i полiцаї. Дзвякнуло залiзо, розчинилась камера, i потекли туди люди, мовчазнi, мов камiння. Зникає в темному отворi Мартина Нiна, Катерина Прокопчук, Югина, i на Докiю летять оббитi бляхою скрипливi дверi. З в'їдливим скреготом швидко закриваються i замикаються на величезний замок. Знову лязгає залiзо, вiдчиняється друга камера, i гестапiвцi заганяють решту людей у якесь затхле лiгво, що вiє смородом онуч i перепрiлої соломи. Докiя пiдходить до облупленої стiни i починає тихо гукати:

– Югино, Югино! – потiм пальцями пробує колупати штукатурку, до м'яса обриває пучки i, втомлена, мовчки сiдає на бруднi нари…

Викликали на допит не поодинцi, а невеликими групами За довгим чорним столом сидiли два офiцери, поруч них, як вартовi, стояли Крупяк i перекладач, бiля дверей примостилася за друкарською машинкою якась подоба жiнки з накрученими, здибленими жмутками переспiлого волосся i такими очима, начеб їх поставили навсторч. З машинки перехилився бланк вироку, зачорнiли лiтери, зверху нiмецькi, знизу українськi.

– Рiк народження? – гавкнув i подався наперед фашист, коли до нього пiдiйшла мати Олекси Слюсаря.

– Тисяча вiсiмсот вiсiмдесят п'ятий, – рiвно вiдповiла жiнка. I озвiрiлий каратель, блиснувши очима, перехилився дугою i через стiл ударив жiнку важким кулаком.

– Треба говорити повнiстю: день, мiсяць i рiк, – пояснив перекладач.

– Партизанка?

– Нi.

– Брешеш! Партизанка! – затупотiв ногами Крупяк.

– Брешуть собаки та ви, пане начальнику, – вiдповiла тихим твердим голосом. – Жалкую, що не партизанка. Стара дуже. Зате син мiй i за мене вам вiдплатить.

В кiмнатi настає така тиша, що запiзнiлий удар по клавiшу машинки пролунав неначе пострiл. Зразу ж посинiв, вивертаючи очi назовнi, Крупяк, а з рота вирвався хриплий посвист. Обережно пiдвiвся навшпиньки i з розмаху, ребром долонi, з протягом до себе, рубанув жiнку по шиї. I Докiя з жахом побачила, як почала у Слюсар валом пiдiйматися шия, а потiм сильно, неначе вибух, в усi сторони бризнула кров. Пiсля цього спiтнiлий i розкуйовджений Крупяк та нiмецькi офiцери кожну жiнку мiсили кулаками. Дiйшла черга i до Докiї.

– Родичка Дмитра Горицвiта?

– Мати, – вiдповiла гордо.

– Он як! – неначе крiзь сон, чує свистяче шипiння, i не встигла одхилитися од тiнi, що заслонила свiтло, як їй на руку бризнули в червонiм шумовиннi власнi зуби i кров.

«Невже тебе земля прийме? – так подивилась на перекошеного полiцая, що i в нього здригнули i заховалися за вiями кривавоблискучi очi… – Не прийме вас, мiзерних покручiв, i нiхто вас не згадає на зеленому полi, де будуть очишенi од кровi протiкати рiки, i сонце огрiватиме яснi людськi очi, не лукавi i не злi».

Вона уже чула, як її тiло прощалося з землею. I не було на серцi нi болю, нi тривоги, тiльки усе ставало на диво легким i дзвiнким…

Проте бiльше не били – вивели в довгий коридор.

В камерi сiла на дерев'янi нари, охопила руками нахилену голову, притиснула лiктi до колiн. Iще перед натомленими очима вiйнуло загратоване вiконце, що починало просвiтлятись, майнула чиясь чорна тiнь, а потiм це все вiдплило, вiддалилось у глибоку безвiсть…