Михайло Стельмах - Велика рiдня

Партизани мовчки чекали його наказу. I тiльки Тур розумiв, як неспокiйно на серцi командира.

Вiд Маркового поля проїхав танк, вдарив iз гармати в лiс, i злякано кинулась утiкати в яри божевiльна луна, немов боячись, що її придавить перебите снарядом гiллясте дерево. I раптом блиснув великий зубцюватий кущ червоного сяйва, а потiм усiм лiсом струсонув громохкий вибух.

– Ще один пiдiрвався! – промовив хтось чистим тенором.

– Туди йому й дорога.

Пiсля вибуху з поля мiцнiше вдарили кулемети i автомати. Сполохано, якимсь божевiльним фейерверком замерехтiли ракети, Знову притихли солов'ї, i Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглi постатi вершникiв i пiхотинцiв. З глибини лiсу забряжчала зброя, затрiщав сухостiй, почувся притишений тупiт нiг. Партизани, мов по командi, обернулись назад, наставляючи зброю в темiнь.

– Стiй! Хто iде?

– Травень.

Повернулось прикриття, що стояло недалеко вiд Бiлого озера. До Дмитра пiдiйшов дiд Хмара.

– Горе, Дмитре Тимофiйовичу.

– Що таке? – перехилився з сiдла.

– Фашисти перехопили родини першої роти.

– Як? – вдарив невидимий тягар у голову i груди Дмитра.

– Зрадник знайшовся. Iще вдень до ворогiв перебiг. Видав, щоб шкуру врятувати… I Созiнов уже нiчого не змiг зробити.

– I що? – задихаючись, нависає головою над Хмарою.

– Погнали в район.

– I ви не могли вiдбити?

– Могли б загинути i пустити фашистiв у спину всьому загоновi.

Дмитро бiльше нiчого не може сказати. Важка, мов камiнь, темiнь налягає на нього, i вiн чує, як всерединi струною натягується жорстокий, невблаганний бiль. Якась чорнота навiть починає ворушитися в мозку, i, неначе по той бiк свiту, вiн бачить в гуртi похилених тьмяних постатей свою матiр, дружину, дiтей. А водночас розумiє, що позад нього насторожено стоять партизани, змученi боями, безсонними ночами i невiдомим майбутнiм.

От i вiдчахнули, Дмитре, половину твого серця, а друга половина замерзає в холодних грудях, як взимку човен на рiчцi… Андрiю, невже i ти не врятувався? А скiльки ж вiн просив: «Я буду iз вами, тату». Пожалiв, не взяв. От i пожалiв…

Голубий сумовитий блиск очей Югини так виразно вiйнув на нього, що мимоволi закриває обличчя великими вузлуватими пальцями… I матерi вже нема… А як же iз пастки вискочити?.. Ольгу, напевне, Югина за руку вела… Кiнь Тура тупотить. Час виводити хлопцiв. Час!

Приминаючи бiль, все швидше i швидше навалюються новi думки, рiшучi, короткi, як дальний спалах, i злi. Жорстоке напруження кам'янить йому тiло, i тiльки всерединi холодно щемить рухлива, болюча грудочка, тоскно висмоктує кров. Краще не згадувати про неї, бо знову iз темряви виринуть чорнi похиленi постатi близьких i рiдних. Чiтким, проте якимсь незвичним для себе голосом вiн посилає попереду кулеметний вiддiлок Черевика, а пiзнiше пiднiмає за собою усiх партизанiв.

пдуть мовчки, без слова, мов тiнi. Копита коней, перев'язанi ганчiр'ям, м'яко пiдминають землю.

Неначе хмари, обабiч розходиться лiс. Яскравiше заблищали зорi i нервовi вогники на землi, проте пострiли стали глухiшими – не посилювала їх луна. Петляючи, не вiддаляючись од яруги, що покручено в'їдалася в чорне тiло землi, загiн поволi наближався до рiчки. Уже позаду горiли вогнi броневикiв; за лiсами лишалась пожежа, звиваючись рухливими штопорами в нiч, i окремi гвинтiвочнi спалахи на землi, вiддаляючись, блищали сумирно, як свiтляки.

З глибини яруг, нiби повiнь, пiдiймались солов'їнi хвилi, пахла доспiлими плодами пiдiпрiла кора лiсових грушок i срiбно спiвав веселий струмок.

I знову, даючи простiр рухливiй тривожнiй грудочцi, що, набрякаючи, почала пiдповзати до горла, бачив своїх близьких людей, здригаючись, проводив їх очима вiд лiсової дороги до останнього шматка землi, що мав розмокнути вiд їхньої кровi. I дивно: уже побачивши сотнi смертей, звикши стрiчатися щоденно з отою невiдомою, нерозгаданою силою, бачити примруженим гострим зором останнiй свiт i тiнi життя на дорогих i на ненависних обличчях, Дмитро не мiг уявити втрати своїх рiдних. Не мiг? Чи ж так воно? Нi, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту хвилину, в яку страшно i болiсно заглянути навiть найтвердiшим людям, i, затуманюючи, непомiтно ворушила в гарячому попелi думок хисткою iскоркою надiї.

Попереду задудонiли пострiли. I зразу ж глухо озвалися кулемети Черевика. Дмитро навiть почув дзвiн вистрiляних гiльз.

– Здається, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово заговорили, – пiд'їхав Тур.

– Не сподiвалися. Зараз же їх треба зiм'яти. Веди пiших на правий фланг. Я з вершниками вдарю лобовою атакою.