Михайло Стельмах - Велика рiдня

I Дмитро дивується: розум його працює чiтко, розгадує, як зараз найкраще вдарити по заслонах, а тiло просить руху, дiї, швидкої i рiшучої.

I, чуючи, як мiцнiє його голос, скомандував:

– Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш!

Трепетний холодок вiтерцем на мить охоплює його тiло, а потiм сiче тiльки в обличчя. Над головою в'їдливо i тонко посвистують кулi; немов чорнi птицi, вiдлiтають осторонь кущi, i над землею попереду палахкотять червоносинi блiки. Гуде пiд копитами поле, перегойдується, пересвiчується лiнiями трасуючих куль; вiє прохолодою вiд рiки…

I раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю болотянi вогнi, отi синюватi блiки, одцвiтають червонi рухливi разки, тiльки чути, як, стогнучи, борсається темрява. Щось у нiй вiдкочується, швидко, налякано. I крики болю, посиленi водою, супроводять шлях утечi.

– ксть порядок! – кладе Черевик на мiцне загрубiле плече нагрiтий кулемет i веде свiй вiддiлок до загону.

Глибоко у тьмянiй водi поблискують зорi. З того берега приторно, прiсно пахнуть болотянi трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалi вiд людського гомону. Кiлька партизанiв, швидко перекинувши на той берег двi деревини, щiльно приєднали одну до одної. Дмитро перший провiв Орла через мiсток, пройшов трохи берегом i зупинився перед драговиною, що вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рiкою… Хтось кинувся згарячу вперед. Заклекотала, зашипiла пiд ногами твань.

– Хлопцi! Зав'язнув! Витягайте!

– Чого ж тебе лиха година погнала туди!

– Тягни скорiше! Ще й питає!

Згодом пирснув смiх i, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював:

– Не пройшов кiлькох крокiв, а загруз по самий пуп.

– Що, набравсь болота?

– Воно з кропивкою – попарить краще, нiж у банi.

– I чого б я смiявся з старших…

Дмитро любовно погладив свого Орла, i рука його дрiбно затремтiла на рухливiй м'якiй шерстi. Кiнь грайливо потерся головою об руку командира, дугою вигнув мiцну шию.

Iще кiлька партизанiв кинулись шукати переходу, але незабаром, заболоченi i лихi, поверталися назад.

– Що будемо робити, Дмитре Тимофiйовичу? – з тривогою запитав Мель, ведучи коня за повiд. – Чортова низина. Хоч би верболiз який був. А то гола, як лисина.

– Гибле мiсце, – не витримав навiть Лазорко Iванець. Мовчки пройшлись понад берегом i зупинились, де вужчало болото – твердий зубець луговини клинцем врiзався в нього.

– Будемо звiдси кiньми перескакувати, – пiсля довгої мовчанки вiдповiв Дмитро кулеметнику.

– Товаришу командир, хiба можна? Конi зразу потопимо, – схвильовано промовив партизан.

– Слабшi ближче загрузнуть, сильнiшi – далi проскочуть. А нашi може i на той берег винесуть.

– Який жаль, – зiтхнув Мель i теж для чогось погладив рукою свого коня.

– Жаль. Та зараз iншого виходу нема.

– Ех! – тiльки й вирвалось у Iванця.

Пiсля того як партизани кинули на болота деревини, з яких були влаштували мiст, Дмитро наказав Iванцю першому гнати свого рослого коня. Розiгнав Лазорко Бурелома i наче пiрнув у темряву. Кiлька разiв пiд копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потiм забився кiнь на мiсцi, виймаючи i не в силi вийняти заднiх ног, ось i переднi вже безнадiйно втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз iз Бурелома на правий бiк, дотягнувся до деревини i, похитуючись, вибрався назад на берег.

– Угробив свого, – хотiв твердо промовити, але голос дрогнув, i партизан, махнувши рукою, вiдiйшов до рiчки, прислухаючись, як б'ється i стогне в баговиннi його дебелий кiнь.

Один за одним летiли вершники в глибину ночi i, заболоченi, обважнiлi, перебираючись вiд зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало пiд копитами i стогнало, немов умираючи. Тiльки берег затих – нi один партизан, крiм Дмитра, не промовив нi слова.

Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелiй Жолудь на своєму легкому бiлокопитому красенi i мовчки заплакав, востаннє притулившись до гриви Шпака. Добрався до рiчки, лiг на землю, охоплюючи голову руками. Iще далi сягнув Тур i, повернувшись на берег, не пiдiйшов до Дмитра.

– Прощайте, коники… дорогi нашi… – зiтхнув Олекса Слюсар.

Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! – обзивалась нiч, i тонке iржання, схоже на плач, розтiкалося по невидимiй теменi. Дмитро, припадаючи до сiдла, пустив Орла. «Може перескоче», – зажеврiла в серцi надiя. Як птиця, влетiв Орел у болото; розстелюючись i витягуючись, вiн минає навскiсну живу вервечку, вилiтає на середину болота i тiльки тут починає осiдати. Але, могутнiми стрибками звиваючись вгору, вискакує iз тванi i знову грузне, i знову виривається.