Валерій Шевчук - Біс Плоті

І зайшов він у дивний палац, стіни якого були чорні, але тканина, якою були оббиті, попроривалася, і в ті прорви вливалися, ніби золоті списи, потоки світла. А ще там ходили, лежали, стояли голі жінки, а він покоївся на одрі, розіп’ятий на ньому, бо руки й ноги йому прибито цвяхами. Жінки підходили до нього, роздивлялися, про щось поміж себе розмовляючи, а тоді зневажливо сміялися й відходили, а він відчував невимовний сором, адже й справді ніколи й нікому не показував оголеної своєї плоті, хіба що в малих літах батькам, коли його мили.

— Що з ним робитимем? — спитала якась старша жінка, трохи схожа на Пелагію. — Він старий, бридкий, з погаслою чоловічою силою та ще розіп’ятий на своїх сумнівах, соромі та застереженнях, котрі і є цвяхами, якими прибитий.

— Омолодимо його! — гукнула молода з обличчям Тодосії, тобто тієї, кого так тяжко колись любив. — Намастімо його тіло оліями, скупаємо в купелі з молока, розчешімо волосся, тоді побачите, що не такий він старий та бридкий, а більше гарний. Дамо напитися настою із трав, який пробуджує чоловічу силу.

Тоді побачив, що в покої стоять два конови: в одному кипіла олія, а в другому молоко. Кілька голих дівчат із сміхом підскочило до нього із кліщами, вирвали цвяхи, що ними був прибитий до ложа, схопили за руки й ноги, тоді розгойдали й кинули в конов із киплячою олією. Але не зваривсь у тій олії, а відчув солодку приємність й чудові одурманливі запахи, якими дихав — надихатися не міг, і відчув: тіло його наливається молодою силою, тобто й справді омолодів. І тільки одне старе залишалось у ньому — голова. Відтак простяглася рука з довгими пофарбованими нігтями, лягла на обличчя, вбивши пазурі в церу йому, й занурила в киплячу олію всього цілком. І він почав поринати в якусь зелену глибину, де росли яблуні, густо покриті плодами, і сливи, й вишні, й грушні, й фіги, й фініки, й помаранчі, а трава там росла синя, зрештою, й усі плоди були сині, і з кожного дивилося на нього людське око, ніби намальоване на шкірці.

— З’їж яблуко! — наказав високий жіночий чи янголячий голос, і до нього знову простяглася рука з довгими фарбованими нігтями й подала йому плід із намальованим на ньому оком. Узяв його й раптом обпікся, такий був гарячий, а коли вкусив, то потік не сік, а горілка, і та горілка почала наливати його тіло, й запалювати, й хмелити. І закрутилася йому голова, тобто сидів у траві, а голова почала обертатися на плечах, як флюгер, — спершу повільно, а тоді все швидше й швидше, і все довкола замиготіло, застрибало: і яблуні, і сливи, і грушні, і всі інші дерева перетворились на голих дівчат, які почали вигецувати навколо нього шаленого й непристойного танця, бо виставляли до нього сокровенні місця й манили, надили, спокушали. І він почав відчувати, що набрякає, тужавіє, а передусім жила його, а голова почала крутитися на плечах повільніше, а коли зупинилася зовсім, то скочив він на рівні й почав ганятися за тими голими танцівницями, але вони моторно від нього тікали й ухилялися. Тоді відчув, що бракує повітря, як нурцеві, котрий довго пробув під водою, тож щосили відштовхнувся від синьої трави й кулею полетів угору, вибухнувши з олії, як велетенська риба чи викинутий камінь. І тут його відразу ж підхопили якісь руки й потягли до іншого конову, де кипіло молоко. І Климентію раптом стало страшно, що нового випробування не витримає, а таки звариться в цьому молоці, але вже летів, ніби випущена із лука стріла, і впав у те молоко, розляпуючи його навсібіч, а коли поринув у білу й непрозору рідину, побачив, що дно конова прозоре і що то не так дно, як двері, які потяг до себе. І зайшов у порожнє помешкання, стіни якого були дзеркальні, і в тому покої навішано було дзигарів, які цокотіли, мали привісні гирі, що сяяли золотом, але на жодному дзигарі не було стрілок, тільки часові позначки годин, а одна із дванадцяти позначок горіла, як свічечка за склом ліхтаря, але в кожного дзигаря цифра інша. І саме тоді побачив він себе homo novus, бо то був він і не він. Він — бо відчував себе, своє єство, своє «я», здатність думати й відчувати, але все те було вкладено в чуже тіло гарного, м’язистого й самовпевненого юнака, який стояв перед дзеркалами оголений, і його жила при цьому стриміла трубою. Відтак зображення почало в дзеркалах розмиватися, миготіти, розпливатися, а за мить побачив уже не себе, а тих-таки оголених дівчат, що витанцьовували похітливого танця, але не було їх коло нього, а тільки жили у дзеркальних відбиттях. І запалав у ньому гарячий, палкий вогонь, і почав кидатися він на ті дзеркала, щоб дістатися до тієї чи тієї, але вдарявся обличчям об метал, бо дзеркала виявилися не скляні, а таки металеві, і з рота в нього вирвався, як чорний вуж, крик. А коли знову забракло чим дихати, знову відштовхнувся від підлоги й був викинутий у молочну ріку, яка швидко котила білі хвилі між синіх, бо з киселю вчинених, берегів. І його понесло течією, крутячи й б’ючи ним об м’яке кисельне каміння, аж доки не схопився за прибережного куща. А коли вибрався на берега, уздрів синє поле, порожнє й безконечне, ніби хмари, а десь далеко в глибині забовваніла самотня жіноча постать, яка пішла в його бік. І він рушив назустріч, і так вони йшли, але одне від одного віддалялися, не наближалися. І він втретє відчув, що йому бракує повітря, що на горло його лягла ота пазуриста лапа й почала чавити. Схопив її руками і віддирав од шиї, і була вона липка, сморідка, і відривав із неї палець за пальцем, які падали йому під ноги і з шипінням самоспалювалися.