Валерій Шевчук - Біс Плоті

— Незбагненно! — згукнув дяк, наливаючи чарку й швиденько її випиваючи. — То, може, ви, вибачайте на слові, святий?

— На жаль, ні, — відказав Климентій, зітхнувши. — Просто hominem experiri multa paupertas jubet [61] [61] Убозтво примушує людину багато чого навчитися (лат.). .

— Ну, убозтва маємо й ми много, — сказав дяк, наливаючи Климентію. — І дечому через те навчилися, особливо, коли кишки до спини клеяться, а щось десь зле лежить. Чи не так, панове школярі?

— Так! — хором відказали школярі.

— Вони в мене славні, — із сльозою в оці сказав дяк, коли Климентій пив свою чарку. — Моторні та звинні. Коли б не це, то ми з убозтвом своїм і ноги б простягли. Чи не так, панове школярі?

— Так! — хором крикнули школярі.

— Іще одне дозвольте запитати, панотче. — У вас у торбі є фляша, чи ж вона, вибачайте, не з водою життя?

— Вгадали, пане дяче, — але то не горілка, а свята вода, — спокійно мовив Климентій. — Коли хочете, спробуйте.

— Дивовижно! — сказав дяк, ходячи із фляшою та чаркою покоєм. — Тоді я у вашу честь, через те, що до нас завітала така незвичайна людина, вгощу чарочкою і свою братію, хай кружляне. А то не захочуть нам співати й танцювати. А ви, панотче, співаєте й танцюєте?

— Співаю й танцюю, — мирно мовив Климентій, горілка почала більше розігрівати його, граючи в тілі, але водночас і склеплюючи йому повіки.

— Ну, слава Богу, тоді ви ще не зовсім святий, — сказав дяк. — Ану, підходьте, панове школа, по одному, не товпіться, вгощатиму на добру науку.

З кутків по одному почали вигулькувати спершу старші, тоді молодші, а тоді й малі. Дяк кожного вгостив чарочкою, вони брали чинно, а тоді знову зникали по кутках.

— А тепер заспівайте танечної, панове школярі! — вигукнув дяк.

І з кутків раптом полинув спів: зладжений, гарний, видно, не раз і не десять так співали.

— Ходіть, панотче, в коло, ходіть! — крикнув дяк, починаючи кривого танця.

Ні, пане дяче, — мовив зморено Климентій. — Сьогодні я зморений і не до танців мені.

— Гаразд, панотче, тоді не будемо танцювати! — сказав дяк і з маху сів до столу.

Спів обірвався.

— Скажіть тоді, панотче, — наблизив до нього обличчя дяк. — Таке добре діло вчинили сьогодні, а чомусь невеселий?

— Хто в чому званий, в тому пробуває, — сказав Климентій.

— Не зрозумів, — мотнув головою дяк.

— Гороху наївшись, — мовив Климентій, — з ним і говорити.

— Тепер зрозумів, — серйозно сказав дяк. — То, може, хотіли б спочити з трудів?

— Коли ваша ласка, — повів лагідно Климентій. — Очі мені злипаються. І вибачте, що до гульні сьогодні невдалий.

— Як же спатимете в мокрій одежі? Роздягніться!

— В мокрій одежі менше воші кусатимуть, — сказав Климентій. — У вас їх слава Богу.

— Не скаржимося, — відповів дяк. — Не такі, бачте, й бідні, хоч на це. Нівроку мудрий із вас чоловік.

— Та й у вас, пане дяче, голова не капуста, — змовив Климентій, вмощуючись на рядні, на якому спав і минулої ночі.

— Мій розум їм, тобто школярам моїм, звичний, а ваш новий. Шкода, що не залишитеся надовше, були б нам як homo novus [62] [62] Нова людина (лат.). . А окрім того… щось у вас є, що викликає пошану. A honos habet onus [63] [63] Пошана накладає обов’язки (лат.). .

— Не зваблюйтесь, пане дяче, — сказав Климентій. — Бо може, я грішніший за вас усіх.

— Hinc illae lacrimae [64] [64] Відси ті сльози (лат.). , тобто ваш смуток?

— Атож, пане дяче, атож, — печально мовив Климентій, вкриваючись дірявим рядном і заплющуючи очі.

Досі тільки раз відчув у собі того, котрий вийшов був із Тодосії і сів йому на карка, — тоді, коли перестрівся з рум’янощокою молодичкою, він і тоді вбив у шкіру гострі кігті і обілляв вогнем, але знав, що то не востаннє, невдовзі, обкублившись у ньому, заведе гніздечко своє й обживеться, а тоді й почне по-справжньому діяти, адже, коли зустрівся з палкою молодичкою, вже показав ріжки, і хай несильно, але таки вкинув у тіло жару. Тому перш, ніж заснути, як це мав у звичаї, помолився подумки, хоча хто зна, чи дійшла до Божих вух молитва, адже в покої стояв галас, школярі та й дяк із ними зовсім не зважали на те, що панотець ліг спочивати, голосно гомоніли, хтось щось оповідав, спалахував регіт. Зрештою, Климентію до такого не звикати, окрім того, немилосердно причавлювала втома, тому й молитва його була не як чітко означене прохання до всевишнього, а тільки як короткий душевний погук, щоб він, Отець, і Син його, і Святий Дух, Бог єдиний у Тройці, помилував і вберіг від того, котрого, рятуючи невинну душу, у себе впустив. Відтак не відчув душевного миру, як це бувало завжди по молитві, а ніби хтось у нутрі його зайорзався, захихотів, і простяг довгі липкі лапи, й заклеїв йому повіки, відтак роздер тими ж таки лапками рота, висовуючи прозору голову із того рота, безоку, безвусту, безвуху, і гаркаючи, ніби старий пес, і це в той час, коли Климентієвий дух поволеньки входив чи радше впливав у антисвіт.