Володимир Лис - Століття Якова

— Нєх пан Якуб не позостає [8] [8] Відстає (польськ.) , — сміючись, каже.

Яків так не вмів, тому злазить з коня і питає, як можна поштивіше, чи позволить пані запросити... запросити на... Чого ж не можна, якщо пан улан так хоче! Диво, але дівчина подає йому руку в тій рукавичці, зітканій із павутинок, він бере — Боже, яка тендітна — і як може обережно підсаджує її на коня. Під рукою опиняється на мить-другу тепле і пругке дівоче стегно.

Так вони їдуть вулицею. Яків відчуває тепло дівочого тіла, що ближчає й ближчає, дівчина неприховано тулиться до нього, може, боїться впасти, а може... Він боїться виказати тремтіння, що зненацька пронизує його тіло. Боже, як ніжно, незнаним запахом — як там, по-панському, дух чи духи — пахне ця дівчина! Тонко, пахусінько, наче квітка.

Вони гордо їдуть вулицею, ще якась дівчина дивиться на них з-за воріт свого будинку. Панянка поруч із ним повертає голову й обдаровує сяйвом виразних зеленкуватих очей. Вони вміло підведені й від того здаються незмірно великими. Два блискучих ставочки. Дівчина — Боже! — торкається пальчиками в рукавичці його руки, що тримає повіддя, — грім і блискавка!

Так вони в’їжджають крізь ворота, що відчиняються, до частини. Вартовий віддає честь капітану. І наче і йому, Якову. Тут свистять уже захоплено улани, що стоять біля казарми, хтось кричить навіть «Віват!» і ще щось. Але з казарми вибігає начальник штабу, майор Пєнжинський. Звісно, до князя він не сміє підступитися, тому зганяє злість на Якову — як так, цивільні, жінки на території особливого уланського полку, військової частини, негайно вигнати, під три дябли, а тобі, улане, за грубе порушення дисципліни й статуту — тиждень гауптвахти.

«Хоч місяць», — думає Яків, зістрибує з червоного коня й подає руку зітканій з повітря і білих ніжних ниток панянці.

2

Оленка:

— Мовчіть, дідусю Якове. Дідуню мій хороший. Сядемо ліпше на цій вашій лавці. Сядемо.

«Я й так мовчу, — думає Яків. — Али якщо тобі хочеться, то помовчимо удвох. Хай і на лавці. Якась ти сама не своя, дівко. Нивже за Валіком сохнеш...»

Він примощується на лавку, напіврозсохлу, як і він сам. Скрипить лавка, і скриплять його кості. Розсохлися. Тико шкіра, тоже висохла, й тримає.

Оленка сідає поруч. Мовчить. Огортає їх обох вечір. Над сусідською хатою здіймається димок.

— Серпень з вереснем стискають один одному правиці, — раптом каже вона і пояснює: — То вірш є такий, Якове Платоновичу. Справді, стискають. Щось мені болить від того потиску... Душа болить... Хоча я не певна, що вона у мене є... Як казав один мій знайомий — налічіє отсутствія душі. Що скажете, Якове Платоновичу?

— Напиши Валькові, — каже Яков.

— Он як...

Вона злазить з лавки і знову сідає на неї. А тоді легко зістрибує. Стає — рученята в боки. На кішку, що от-от пазурики випустить, схожа.

— Он як? Радите написати? Думаєте, між нами щось було?

— Вам видніше, — каже Яків.

— Господи, ну чого ви такий спокійний, — Оленка сплітає руки, хрускають пальці. — А ще, судячи з усього, прожили бурхливе життя.

Яків дивиться на неї і старається щось збагнути.

— Бурхли...

— Бурхливе, — підказує Оленка.

— Бурхливе, кажеш? А в тебе яке?

Вона скупо й гірко усміхається. Ця гіркота, збентеженість неїна лякають Якова. Щось трапилося — розуміє, а що — боїться спитати. Бо вона, цяя дівка, як наполохана пташка, що звідкілясь прилетіла налякана, мовби з пазурів шуліки вирвана, і тилько на сідало сіла й заспокоїлася... Та щось же затривожило...

— Непутяще у мене було життя, — каже Оленка. — Непутяще, хоч і моє. Я його вже ніби закреслила, а в нову річку ввійти боюся. Не хочу, діду мій Якове. От яка біда. І ніхто нічого не порадить. Навіть ви. Ви-те, як у вас кажуть. Ви-те...

А потім вона сказала, що піде до Ольки. До вашої доньки, Якове Платоновичу. Ще самотнішої, як вона. Бо в неї, Оленки, бач, є вже він, дід, близький, хоч і чужий. А в Ольки...

— Ти мене обіжаєш, доцю, — сказав Яків. — Обіжаєш... Бо Олька...

Хотів сказати — сама винна, але стримався. Бо то ніби й неправда, він теж добрий, карахтер у нього тоже не з медом... І не сметаною на булку мазаний.

— Пробачте тоді, дідусю, — сказала Оленка. — Та до пані Ольги я таки піду. Коли марудиться душа і серце плаче, як сказав один поет...

І таки пішла. Коло воріт обернулася, крутнулася, спідниця коротенька віялом майнула.

З

Він сам. І не сам. Відсидів «губу». Правда, коли майора Пєнжинського не було в частині, капітан забирав його до себе, на заняття з гарцювання та подолання перешкод на конях, та й вночі дозволяв у казармі ночувати.