А над лісом, над лісом, помічає він, крізь прогалинку в деревах, коли вже лежить поруч знеможений, кружляє птах. Шуліка.
Летить над лісом, потім завмирає. І наче дивиться вниз. Туди, де двоє лежать після шаленого сороміцького кохання. Ось-ось, здається, впаде униз.
— Бачиш?
Яків торкає Улянку за руку. Очі в неї все ще горять.
— Що?
— Шуліка.
— То й що? — Улянка дивиться пильно і насмішкувато. — Боїшся, що на нас кинеться?
І раптом вона відводить очі.
«Хай би кинувся», — думає Яків.
Птах угорі зновика завмирає. Мовби справді прицілюється, аби каменем шугнути вниз.
Туди, де лежать двоє.
19
— Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? — казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати — стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.
— Ну? — Яків одірвався від шитва — камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.
— Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук із тою дурною наркоманкою любов крутить, — видихнула Олька і гепнулася на лавку.
— Який ще онук? Що ти, Олько?
— Та ж Валік Тарасів.
— Валік? Он воно що...
Тут він згадав — Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.
Олька посабанила [5] [5] Посварила (діал.)
, побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.
— Иди, сороко, — сказав. — Або ж рота на замок. І ключика сховай.
Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснути ми губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.
— Їсти будеш? — спитав Яків.
Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.
— А ви будете сваритися? Чи як це... Лаяти, так, Якове Платоновичу?
Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме. Ду-у-же правильно.
— Оч-чень, дєда мой ненаглядний... Спасітель мой бесценний...
З тим і вийшла з хати. Вилетіла з хати. Вже кілько разів зауважував Яків — дівчисько бачить мовби наперед і розгадує те, що він мав би їй сказати.
Сидів ступнем, а коли взявся шити — вколов голкою палець.
Так і сидів, доки не наповз на хату вечір. Майнула думка, від якої пробіг дрижак його старечим тілом: Оленка його покинула, пішла, поїхала, не попрощавшись навіть.
Не міг після тої думки й ворухнутися. Тіло наче паралізувало.
Оленка вернулася пізнього вечора. Майже вночі, коли вже спати зібрався. Ступила до хати геть мокра, бо надворі аж хлющило, стала посеред кімнати.
— Господи, вся змокла... Де ти була?
Мокре дівча підійшло й притулилося. І ревно заплакало. Коли ж він хотів слово сказати, поклало на його вуста пальчика, теж мокрого.
— Мовчіть, Якове Платоновичу... Дідусю мій рідний, мовчіть...
Втікала вона, вернулася з півдороги? Яків про те не дізнався. Але до них перестав приходити Валік. Валентин, внук його двоюрідний.
У селі вже відчувався подих осені, й на її порозі Валік таки прийшов, з валізою в руках.
Попросив діда покликати Оленку. Яків покликав. Вона вийшла і наблизилася з опущеною головою.
Коли ж підвела очі... Очі ті чомусь сміялися...
— Я ж просила тебе не приходити...
І тут уже зовсім засміялася:
— Конспіратор мій хреновенький... Вибачте, діду Якове...
Валік стояв і мовчав. Яків не знав, що й думати. Невже вона його дурила? Али дурила в чому? Жодних же слів не було їй сказано...
— Я тобі напишу, — сказав зрештою Валік, повернувся і пішов, зсутулений, ніби дід старий, а не сімнадцятилітній хлопець.
— Куда? На дєревню дєедушке? Так єво звать даже не Константін Макаровіч...
І все ж вона пішла за Валіком. Наздогнала і щось сказала. Чмокнула в щоку на очах у Васили ни Явтухової, далекої їхньої родички, котра якраз вулицею проходила. А цмокнувши, різко розвернулася й до хати побігла.
— Драсьтє вам, дядьку Якове, — сказала Василина. — Внука проводжали? У місто вчитися поїхав?
— У місто, вчитися, — сказав Яків.
«Холєра ясна», — чогось подумав.
20
Після тої зустрічі й любощів у лісі Яків рушив за Буг на заробітки, бо не міг далі лишатися в селі, а в жовніри брали тилько у двайцять літ. Помандрував по селах та містечках і врешті-решт знайшов роботу на хазяйському тартаку. З ранку до ночі розвантажував і пиляв колоди, складав дошки. Спершу така шалена робота геть виснажувала і ввечері без сил падав на солому в прибудовці до клуні, яка слугувала йому за нічліжку.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу