Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тодi вiн говорив - суворий, нiби з борами говорив:
- Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах - однi продаються, однi вискакують - темнi, невiдомi, раrvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополiї беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiєте - в митрах соцiал-демократи. Це - жах. Я не можу. Це - жах.
Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
- Менi сняться зеленi сни - навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я їх б'ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.
Нюся:
- Покладiть на мої колiна голову.
Вiн клав, i вона пестила йому м'яке волосся.
Вона усмiхалась:
- Губ-трамот! Губ-трамот!
I вiн усмiхався хоро:
- Губ-трамот! Губ-трамот!
А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити - одiрваний вiд життя iз своїм журналом радянський автомат.
I було його шкода. А от варязька сила - велика, велетенська, напирає, ще напирає. I мовить руда борiдка з сумом:
- Не придавiть зовсiм!
…Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком. У голову лiзли соцiал-демократи в митрах… Простогнав:
- Нюсю!
Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя - воно було мертве. Сказала схвильовано:
- Iдiть випийте води!
Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.
Вогкий грунт притягує: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив у ярок i вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вмiє жити: ранком воно веселе, вдень - працьовите, увечерi - задумливе, коли за обрiй вiдходить, а бiля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi в шумнiм мiстi: у них такi ноги бронзовi й м'язкi. Знаєте: грунт, рiлля - пухко; тiльки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, i зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненнi життя, а в притягненнi природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов iз цеху на повiтря пiсля нiчної змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини - i все задумливо. А вгорi одне небо з зорями - i тiльки. За заводським парканом тиша - нiч. Тодi в головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова пiдпирає темно-синю височiнь.
Редактор Карк заговорив до дiвчат:
- Вiдкiля ви?
- Хi! хi! хi!
Але одна смiливо сказала:
- Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.
- Вiдкiля це ти знаєш?
- Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаємо. I заспiвала:
Ципльонок жареной, ципльонок вареной,
Ципльонок тоже хочiть жить.
Я не совецькой, я не кадецькой,
А я народной комiсар.
I говорила:
- Бач, i той лiзе в комiсари - ципльонок.
- Да…- сказав i одiйшов. Думав…
…Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть надто. I комунiсти одягаються краще, може, й не всi - неп.
Шкiц органiзовує трест i вже не говорить про Україну, тiльки iнодi мало.
Але вiн каже:
- Практика - рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть. Треба жити. Так пiсля пожежi: стоїш на руїнах - важко, бо смердить трiшки й нагадує… та треба жити.
Карк нервово кинув:
- Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:
- Пiсля пожежi маленький дим i… смердить.
I розiйшлись.
Знову наростала злiсть. I на Шкiца. Був самотнiй, сунула непереможна стихiя: степова пожежа… А потiм буде дим. Крiзь дим вирисовується дiрка на чолi…
…Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари товару, ревли, i душно було в повiтрi…
Так снилося.
Справа посувається до розв'язки. Як ви гадаєте, чим закiнчиться новела? Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов'яни навпаки - така вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закiнчиться вона.
Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закiнчиться.
Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте - iнтересно, до чого я прийду?
Уривок iз мого щоденника. Мiркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього не розумiє, багато втратить. Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм - коли конче запаскудимо життя.
В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц. Я хотiв, щоб Нюся покохала Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в кожнiй новелi про кохання - як ви гадаєте?
Читать дальше