Микола Хвильовий - Синi етюди

- Та ви ж самi iнтелiгент!

Правда, замахає руками:

- Iзбави бог, iзбави бог!

Карковi вiн говорить:

- Про присутнiх iсторiя замовчує.

Карк iнтелiгент. Карк червонiє. Вiдповiдальний iде.

В редакцiї не по собi. В конторi теж. Контора мiститься в однiй iз кiмнат другого поверху.

А там, де була контора, губпечать роздає газети.

I там нудно. Згадує, яке життя кипiло тут.

У конторi сидить машинiстка, дочка бувшого власника цiєї друкарнi… (бувшого… тепер усi бувшi i все бувше, i в цiм глибiнь вечiрньої мислi…). Карковi шкода її, i вiн також ставиться до неї, як i до статуї римського полководця,- з повагою, i йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як i Нюся, вмiє говорити, що i в неї такi м'якi руки, як у Нюсi. Проте вiн до неї нiколи не говорить.

Редактор Карк любить сидiти в кiмнатi коректорiв, а в конторi нi. Тут так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами, Напруження. Навiть небо працьовито заглядає сюди: свiтлi-свiтлi плями на розiсланий папiр. Думає: i за триста лiт така ж напруженiсть i байдужiсть до всього, що дiється там.

…Шумить машина внизу.

Пiшов знову в кабiнет. Йому треба писати передмову. Не хочеться. Але вiн сiдає й пише - треба. Потiм згадав про губ-трамот, i в головi почало одбивати:

- Губ-трамот!

Потiм вiн пiшов додому.

I завтра вiн ходив додому, i багато днiв ходив додому. Дивився: по верхiв'ях парку з паровозобудiвельного в задумi заходив десь дим, iшов за димом i думав про дим знову. По дорозi стрiчав знайомих. Як от: у чумарцi, iз стьожкою, вiн завжди все знає, улесливий, лагiдний.

Вiн каже:

- Хi! хочете побачити радянський шлюб? Це iнтересно. Справжнiй робiтник, з тютюнової фабрики. I його батько робiтник.

Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказує на двох, що бiля вiвтаря стоять,- шлюб. Запевняє, що це робiтник, що батько його робiтник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.

Курить ладан-дим. Церква завжди збирала нацiю - Кирило-Методiївськi братчики, лаври - фортецi. Та от прийшла революцiя, i закурiло, i не стало церкви, i воскресла церква.

- Христос воскрес iз мертвих!..

Пiшов дощ.

До великоднiх свят було сiро, холодно, першого (паски святили) заяснiло, весело, тепло. I другого. Потiм знову дощi. Вiруючi думали, що це знамення, i Карк сьогоднi трiшки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, бiля Орiону… Нащо комета? А земля одiрветься-таки вiд сонця й полетить у провалля. I тодi будуть смiшнi революцiї й автокефалiї. Буде тiльки дим. Дим заповнить повiтря, i буде первотвiр.

- Христос воскрес iз мертвих!..

У церквi спiвали мелодiї з Леонтовича - кажуть, вiн загинув химерно однiєї зеленої ночi, а це було взимку, а його композицiї французькi дiти спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.

Виходило свiтло, виходило темно, i йшла за обрiй, щоб бiльше не повернутися. Шумiли трамваї, часом давили людей, а назавтра об'ява:

Комендант мiста наказує..

Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.

Що думав велосипедист? I уявив: Сиваш, тривожна нiч, море i 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України…

…Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.

Було сумно.

Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого українського дiяча - з боротьбiстiв - з рудою борiдкою.

Слухав його плани за те, як утворити нову партiю,- викинути "Р" з РКП, викинути "У" з КП (б) У, утворити єдину КП. Це фантазiя, це романтика.

Український дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати - самоокупаємiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.

I була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м'яке тiло.

Фантазiї розцвiтали пiд блакитним небом.

Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.

Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу - невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть. I хотiлось кохати i не хотiлось кохати.

Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.

Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцiї вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?

Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: раrvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Українi невiдомих i близьких. А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр'я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.