Раїса Іванченко - Віщий Олег

Єфанда ревно молилась. Терпіння їй вистачить. Вона народилась на кам'янистій скелястій землі, де живуть тільки ті, хто вміє бути впертим і терплячим... Так, вона вже в Києві збагнула, що Вольг не візьме її в жони. А вона ще в Новгороді на це сподівалась! Затято, несхитно сподівалась і чекала. Були в нього там жони. Низького роду, простолюдинки. Вона їх не бачила і не хотіла знати, Були такі і в Рюрика. Але вона стала єдиною, коли Рюрик зібрався до Новгорода. Її високе ім'я, знала вона, підносило увись князя-ізгоя. Це мав розуміти і Вольг. Він був набагато молодший — ба навіть молодий, вдатний красень, був відважний, хитрун і лукавець. Тому більше був придатний до владарювання, ніж грубезний ненаситець Рюрик. Олег умів легко й нестримно йти до своєї мети — переступати через трупи і сльози, і через... любов... Вона це знала, і це їй більше подобалось. Саме через те вона вважала його вдатнішим до владарювання. Тому після смерті Рюрика стала чекати його сватання. Її високе королівське ім'я хіба не могло його вознести? Він мав колись увійти до неї. І ось він постав на порозі. — Збирайся, Єфандо. Твій час настав... Бери Єгорця. — Ми кудись ідемо? — Так... Нас кличуть бояри Києва! Київ! Де той Київ? Так далеко він був, ніби у мріях, ніби у казці... У Києві тепер уже вони давно. Але Олег до неї більше не прийшов. Металась по хоромині, ламала сухі, тріскучі пальці. Якось знайшла у стінному ларці купу срібнодонних люстерець. Мабуть, в них заглядали ще стародавні скіфіянки. Стала видивлятись на своє зморщене, змордоване очікуванням лице, розгладжувала обвислі під очима капшуки зморщок, розчісувала зсивіле на скронях волосся... Переконалась: Олег до неї не прийде ніколи. Не тому, що вона стара вже. А тому, що розум у нього був куціший, аніж вона вважала. Не зважив, що Єфанда — дочка урманського короля Гаральда і що це — найбільша її краса! Хто є поруч з ним з королівською кровію в жилах і королівським вінцем? До того ж… не така вона вже й стара — у неї в роті повно зубів. Міцних, щільних, як низка жовтавих перлів. Хіба оті слов'янки рум'янолиці, що вже в тридцять літ мали беззубі роти, вродливіші за неї? О, клятий Олег використав її з сином, щоб здобути сю країну, і тепер забув за них. Триглавий Змій також нічого не дав — Олег не з'являвся. Але чекай же — Єфанда зуміє тобі відвзаємнити такою ж честю. Ніхто не помітив, як пізньої осінньої днини через Либідські ворота виїхало кілька верхівців. Виїхали тихо й погідно. Та лишень зникли за поворотом, приострожили своїх коней і помчали наметом. Олег того не знав. Але відчував, що ідолище Змія із вогненними пащами було йому викликом. Збагнув: йому нагадують, від нього вимагають, йому навіть погрожують! Ось так — у розпал його очманіння від влади, від славослів'я, від крові, від шаленства нових жадань — жадань ще вищої чести! І він мчав назустріч цьому оп'янінню, ловив за крила богиню Слави. А тут його перепинили і ніби вилили на голову цеберку крижаної води. Тоді він передихнув, огледівся. І згадав Єфанду та її Єгорця. Вони домагаються від нього мзди. Вони жадають влади, бо так він обіцяв їм перше. Авжеж, мечі їхніх воїв допомогли йому підбити і смолян, і полочан — і ось взяти полянський град. А він кинувся в обійми київських бояр. Відіслав додому і новгородських пішців, і смоленських та полоцьких ратників. У Києві лишилася тільки варязька дружина, яка підпирала Єфанду та малого Рюриковича. Тепер ця дружина збунтувалась. Зухвальство варягів небачене і небезпечне. Вони поставили свого Змія поруч із Перуном. Показують, що вони тут рівні з ним, з Олегом, з усім Києвом і що, коли захочуть, знесуть Перуна геть звідси. Чи знають вони, що таке ворохба? Олег має згадати, що він привів сюди варягів. І тому мусить пустити їх до своїх хоромин, на свої учти. Він мусить розважливо оглянутись: хто його підпирає тут. Градяни лишень тимчасово терплять, їх дратують отсими ідолами, і ніхто не знає, що вони зроблять з тими, хто привів цих ідолів сюди. Бояри мають невеличкі ватаги челяді, і невідомо, кого вони захищатимуть, коли що: своїх, бояр чи його, чужака Олега? Може статися, що варязькі мечники також стануть супроти нього,— у них є свої владці — Єфанда і молодий Рюрикович, отой Єгорця. Олега раптом струсонув якийсь липкий, темний страх. А що, коли він уже завис на волосинці над прірвою?.. І чому він привів їх сюди?.. І пощо вбивав того Оскольда?.. Ні-ні, не можна пускати сумнівів у своє серце. Зібрався владарювати — переступай і далі через тобою убієнних!.Читать дальше