Любов Овсянникова - Віщий сон

Клавдії Яківні приснився віщий сон. Вона зробила цей висновок, коли, прокинувшись, пригадала всі подробиці і добре їх обмізкувала.

Лежала тихо, боялась навіть ворухнутися, щоб не розвіяти нічні чари, не відігнати згустілу навколо себе енергетику. Лише в уяві швидко прокручувала побачені уві сні перипетії. У цих спогадах зупиняла увагу на наймиліших деталях, ретельніше розглядала те, що ледь промайнуло, залишивши нечіткі відчуття чогось солодкого і тривожного водночас. Витоки, які могли призвести до такого поєднання, вона і намагалася нащупати.

Але, чим більше зосереджувалась на спомині розумом, тим далі відходила від неї аура сну, його емоційне забарвлення, тим реальніше пробивалося розуміння того, що то не було реальне життя, то не було насправді, того — нема, відшуміло назавжди.

Вона ще хапалась за розвіяні враження, хотіла втримати біля себе, зберегти дороге видіння, його примарну дійсність, яка сколихнула її своєю оманою. Але цільність і повнота пережитого у спраглих мареннях підсвідомості пропали разом з залишками зів’ялості. Ранок наповнював бадьорістю і безжально карбував сьогоднішню правду: сама, одна. І хоч як гірко від розуміння того не було, а світла стихія сну, якась блаженна машкара свята не відпускали душу. Чогось чекалося. Невиразні пророчі образи тримали в напруженні: ось вони, її останні обрії, незабаром вона наблизиться до них. Смуток, смуток…

Поволі підвелася і вийшла на подвір’я.

Природа ще дрімала, спали і люди. У прохолодому повітрі бриніла пахощами рання осінь. Клавдія Яківна звела очі на яблуневе дерево, яке росло прямо біля веранди, його посадив ще до війни її тато — Яків Олексійович. Можливо, яблунці не зовсім добре від того, що пізніше вони з чоловіком збудували поряд неї дім, закули ноги в асфальт, стінами затулили її від вільного вітру, тому вона скидає лист, починаючи від самої весни. Але той літній листопад зовсім не схожий на оцей осінній — жовтий за кольором, тихий за вдачею, м’який і вологий. Втім, жовте ще не переважало, була лише середина вересня.

Песик гуркотів цепом, стрибав і витанцьовував — радо привітав її. Він схиляв голову до землі, припадав на передні лапи, а потім знову підплигував і відскакував то в один бік, то в інший. Оцей пес — єдина жива істота біля неї: збулась корівки, продала заготівникам свиней, вивела птицю — не під силу стало самотужки тримати господарство. Ні забити якусь жердину, ні домовитись за фураж, ні привезти його, ні позаносити та розмістити на зберігання вона не спроможна. Їй і раніше «хватало духу», як вона казала, тільки задати всім корму, почистити та прибрати після них і, звичайно, здоїти корівку та впорати молоко. Так тоді ж господар у дворі був. А тепер його не стало, покинув її любий Борис Павлович, обездолив.

Клавдія Яківна відкрила гараж. Пусто. Стоїть верстат, як і стояв, на слюсарному столику лежать інструменти так, як він залишив їх останнього разу, коли вже немічний, з допомогою доньки вийшов підзарядити акумулятор до машини. Тоді ще сів за руль, увімкнув радіо і, коли полинула музика, підняв праву руку і покрутив нею у повітрі, весело посміхаючись, — відгукнувся на мелодію і ритм. Ой!

Висить його робоча одіж, попід стінами стоять металеві ящики з запчастинами, на настінних полицях — баночки-скляночки з мастилами, шампунями та розчинниками. А машини немає. На ній тепер їзде правнук. Все, як має бути. А гірко, а боляче…

Клавдія Яківна взяла віника, прив’язаного до довгої палиці, зняла павутину, що зависла у кутках і під стелею. Сухою ганчіркою пройшлася над полицями, столиками, так — аби хвилею потурбованого повітря змахнути всюдисущий пил. Раз на місяць вона тут капітально прибирає, все перетирає, залишаючи, разом з там на своїх місцях, а це — профілактика, аби живим духом обійняти приміщення, щоби пусткою не віддавало. Підмела підлогу. На сьогодні досить.

Потім якийсь час никала городом, навідалась до пустого хліву, заглянула в загородку, де утримувались свині, подивилась на курине сідало — усюди чисто, виметено, безжиттєво. Ба, навіть кучу гнояки, що була назбиралась під тином за ті роки, коли вони з чоловіком, вийшовши на пенсію, тримали домашню живність, вона за півроку помаленьку спалила і виносила попіл на город. Забрьоханий забор відчистила і пофарбувала. Чоловік любив порядок. Тоді у них був один порядок, робочий, так би мовити, а тепер у неї порядок інший. Який? — вихідний, святковий. Ні, музейний. Все оце обійстя, їхнє з ним помешкання, так турботливо зведене за шістдесят років спільного життя, тепер — скансер, музей під відкритим небом, пам’ятник. А вона — його хранитель. Та відповідальна місія і тримає її на землі. От би і після неї отак усе зберігалось! Якби дітям-правнукам таланило в житті трохи більше, вони б не підвели. А так, хтозна…