Раїса Іванченко - Віщий Олег

. Сумніви сумління — залиш це для слабосилих... Люди люблять відважних і удачливих! Тож йому зараз треба знайти кінець вірьовки, щоб нею витягтись із прірви. Де він, той кінець? Єфанда. Ось де! Її потрібно омирити, зняти з висушеного, старого обличчя вдовину злобливість, розтулити її щелепастий широкий рот, заглянути в глибокі очиці під вічно насупленими бровами. Які ж вони, ті очі, в неї — сірі? Чорні? Блакитні? Не пам'ятає, ніколи не придивлявся. Хоч знає, що в неї зіркі, гострі очі! Пам'ятає ще її руки — довгі й кістляві. Вона благально простягала їх до нього, коли пожежа рвалась в її світлицю в Новгороді... Тоді вона ловила кожен його звук, кожен порух — бігла за своїм рятівником, тягла за руку синка. Пам'ятає, що коли вони добігли до його терема, її очі сяйнули до нього із вдячністю. Здається, той погляд її на мить огорнув теплом його душу. Гай-гай, коли те було... Тут, у Києві, ловив тільки злі, колючі зблиски її зіниць. Не хотів зважати на них. Йому було не до того. Жага влади палила його нутрощі, вела його, яко осліпленого, за собою, знетямленого кидала у каламуть веселощів. Дні і ночі пропливали перед ним, як темна ріка зоряного неба, що плине у безвість. І враз — усе спинилось. Через оту Єфанду, стару, сухоребру гадюку! Авжеж, мечники-варяжини, що прийшли з нею сюди, всі бачили на її голові королівський вінець. Він сліпив їм очі, вони йшли на його сяяння і блиск! Олег не мав такого вінця. І не мав навіть князівської чести. Хто він для них, отих варяжинів? Слуга молодого князя Рюриковича і королівни-матері Єфанди. Тож він, Олег, має стати поруч із цим сяянням вінця. Так розмірковував новий київський володар Олег біля Змія Горинича і Перуна-Громовержця. Швидко вирішив, що йому робити, і широким кроком попрямував до княжих палат. Довгі поли його шовкового каптана завітрювались, вітер тіпав густе волосся по спині і по шиї. Ішов і відчував, ніби чогось не вистачає поруч з ним. Спинився, прислуховуючись. Справді, за ним не линуть безшелесні тіні його опасителів. То все були варяжини, а тепер вони постали супроти нього. Навіть оті, котрим він найбільше платив, бо довіряв їм своє життя. Вони ж щедро усміхалися йому у вічі, кланялись низенько. Мабуть, у зрадників завжди усміхнені й лестиві очі та гнучкі хребти!.. Єфанда не чекала ранніх відвідин. Якась біда спостигла? Вольг увірвався до її ложниці попри всіляке попередження покоївок. Він не вважає її королівною? Не чекає, доки вона пробудиться від сну? Розхристане сиве волосся пасмами вибивалось з-під очіпка; зім'ята лляна сорочка з надто низьким вирізом ледве прикривала її висохлі та обвислі груди. Очі сльозавились масною сльозою. Олег остовпіло розглядав її: чи це і є Єфанда? Вона поволі опустила додолу свої довгі маслакуваті ноги. На коліна поклала довгопалі руки. Це були ті самі руки, що колись з надією хапали його за поли. — Єфандо,— задихнувся жалісливо Олег,— яка ти стара... Ніби від якогось невидимого удару в лице, Єфанда витяглась, піднесла голову на довгій сухій шиї і... засміялась до нього усіма своїми великими щільними і прекрасними зубами. Потім молодо схопилась на ноги: — Дурний же ти, воєводо. У королів і королев старости не буває! — І знову засміялась двома рядками міцних перлисто-жовтих зубів. — Пощо поставила свого ідола поруч із Перуном? — То кумир мого роду. Хіба не мій рід панує нині у Києві? Олег сахнувся до дверей. — Київ узяв я! — Моїми мечами! У тебе немає тут нічого — ні мечів, ні коріння. У мене тут є моя дружина урманська. І я хочу мати отут королівство для мого сина — Ігоря. У неї голос був сичливо-хрипкий і пащека триглавого Змія... І він колись хотів її брати в жони? Олег позадкував до дверей. Ні, він не просить у неї дозволу... стати з нею поруч... під сяйво її корони!.. — Підлий раб! — кинула йому навздогін. Як же це він сам собі розставив сіті? Чому обіперся на цих варязьких пройдисвітів? Чому ніхто його не надоумив: не діли добра із гордим. Навіщо відпустив смольнян і полочан?.. О боги! Ви довго спокутували його блиском влади, щоб відкрити усе страхіття втратити її від власного безглуздя!.. Олег уже летів крутими сходинами до своїх хоромин. Де бояри? Де Бодець? Олій, Радим? Де їхні челядини? Пощо не вимагають, аби ту Єфанду відіслати назад, у терем свого мужа померлого — Рюрика? А Єгорця... Либонь, йому треба ще підрости, перше ніж сідати на княжий стіл, та навчитися мудрости владарювання. Хай іде з нею геть з Києва!.. Геть їх обох з Києва! * * * Не скоро прийшла Житяна до місця колишнього Оскольдового храму.Читать дальше