Його мечники і кілька бояр уже спішились. — Паліть се гніздо безчестя! — люто крикнув до них. — Мечники забігали, заметушились. Поперед них вертлявий Олій уже викрешував огонь для підпалу. Местивой усе ще стояв, обіпершись об стіну. Враз він стрепенувся. Вони хочуть спалити Божий храм! Священні книги... пергамени... Бігти — врятувати!.. Йому здавалося, що він щосили біг. Насправді тих сил у нього вистачало, щоб ледве пересунути ноги і вповзти боком у церквицю. Перед його очима все пливло, гойдалось, під ногами хиталась твердь. Відразу ж до нього підійшло два молільники — десь у кутку їх і не видко було. — Поможи отцю, синку,— прошепотіла жінка до малого хлопчика. Отрок узяв його за полу ряси і спитав: — Ти хочеш туди? — ткнув пальцем на розтрощений олтар.— Там він усе порубав! — Синку, біжи візьми, що можна ще... Там пергамен країни нашої... країнців-русів доля! Хлопчик метнувся за царські врата. — Скоріше, Степку, усе, що бачиш, забери. І тікай. Вони зараз підпалюють сей храм. Хутчіш-но! Отрок за хвилю вибіг назад. У пелені сорочечки купою лежали рештки потрощених пергаменів. — Оце усе, що було... Священик мовчки дивився на сю купу сміття, і по його глибоких зморшках котилися гарячі ручаї. Сей приходень знищив слов'янське Євангеліє, яке він переписав ще у Паннонії, при отцеві Мефодію. Порубав і його пергамен. Хіба що кілька великих шматин можна якось скласти... — Тікай-но, сину, звідси. Заховайте, жоно, це. Колись хай Степко навчиться читати і, може, тоді прочитає сі письмена. Тут правда про країну русів-полян... і їхня давня слава тут... Ідіть. — А ти, отче? — схилилась над ним жінка, бо отець Местивой уже не мав сили стояти і зсунувся на підлогу. — Я тут... Що я без рук?.. — Ходім, ходім... І не думай! — Вона рішуче взяла його за спину, і вони всі вийшли із Оскольдового храму. Навколо нуртував дим. Уже зайнявся ґонтовий дах. Язики полум'я облизували сухі стіни, ніби винюхували, де б оце їм зачепитись. Верхівці уже вскакували у сідла і поспішали за своїм повелителем. — Он і хрести на могилках уже горять! — скрикнув хлопчик. Священик і жінка повернули погляди до кладовища: там поміж хрестів,, що раптом усі спалахнули, яко свічки, носився із смолоскипом боярин Олій... Певно ж, хотів довести свою відданість новому київському владці, щоби потім зрадити і його, як те він зробив з Оскольдом... — Горить храм... Горять хрести... Але могили залишаться, сину. Їх не забудуть... Священик відчужено дивився на веселе вогнище, що запалало довкола. Горіла його земля і його дім. Горів храм Оскольдів — церковка святого Миколая, який той воздвиг після свого хрещення. Тут йому і лишитися. — Ідіть, жоно. А я тут... біля могилок буду. — Жінка тим часом відірвала полу від його сорочки і перетягла вище ліктя обрубану руку. — Що тут робитимеш? — Старий-бо вже. Звікував своє життя. Нічого в мене нема, окрім сих могил. Стерегтиму їх. Хай лишиться людям хоч пам'ять про Оскольдову могилу, коли вже не вберегли його держави і храму... Воля святого мужа, який спілкується з найвищим Господом Богом, має бути уважена. Жінка посадила його на звалене буревієм дерево, підхопила за руку хлопчину і зникла. Священик ще довго спостерігав, як від церкви розлітались жадібні зміїсті язики полум'я, як почорніли, а потім і впали крокви, бані... Усе валилось. І сили його, останні старечі сили покидали тіло, цідились чорною гарячою цівкою крові з обрубаної лівиці. Лише одна тривожна думка свердлила болюче мозок: хто ж берегтиме оці святі могили, коли він помре? Хто розкаже людям, що тут вчинилось? Нагнувся, вирвав жилавий лист подорожника, приклав до зраненої руки... Знову зірвав листок... Він не може зараз отут померти! Він має ще вижити!.. * * * Одного дня у Києві вдарила чорними крильми тривога: поруч із Перуновим кумиром на Княжій Горі з'явився урманський ідол — багатоголовий Змій, кумир Олегових варяжинів. Ніколи беззахисність киян перед грядущим не вопіяла так відверто. Кияни аж тепер утямили: чиїй силі коришся, богам тих і маєш молитися. Усі знали: стара желва, урманська королівна Єфанда, мати недорослого Рюриковича — Ігоря, що прийшла у Київ з Олегом, тепер хоче взяти гору і над градом, і над градянами та їхніми душами. Змій той, ідолище те, мав заступити на капищі давнього кумира полянського племені — Перуна-захисника. Того Перуна, який помагав їм захищатись від хозарського Степу, який приніс їм перемогу під стінами Царгорода, який відбивав разом з ними ватаги варязьких зайд... Тепер Єфанда, жона померлого ще в Новгороді Рюрика, певно, відчула себе в Києві досить безпечно за спиною Олега та київських бояр і навіть зажадала возвеличити кумира своєї землі.
Читать дальше