Раїса Іванченко - Віщий Олег

Довкола мовчала, упокорена осінню, земля. Мовчали ліси і гаї, прибиті легкою позолотою; німували озера й ставки, і навіть річка Трубіж немовби спинила плин, підставивши своє очеретяне плесо журавлиним ключам, що падали з неба, зі своєї перелітної дороги. Ранкові тумани над нею колошкали посвистом крила диких качок, стогони, крякання птахів. Десь в очеретах бив хвостищем по воді старезний вирлоокий сом. А може, то був добрий Водяник. Прудка смугаста щука легко хапала своїми гострими зубіями зледачілих від ситості линків і карасів. Зелені жаби також зледачіли під осінь, мовчки перестрибували по багнистому купинню, тоскно вдивляючись у цей незбагненний зелений світ своїми сумними, прощальними поглядами. Осінь нагадувала про втому, пересит життя, про його конечність. І людині хочеться впасти на купу пахучого сіна й заснути. Та ось сонце вже проглянуло з туману, зблиснула роса, ожила всюдисуща комашня, і якась дзигзиста муха не дасть тобі супокою, буде лоскотати обличчя, руки, доки не змусить витрусити з голови мрійливість і крокувати своєю стежкою далі. Треба йти, провалюватись у ковбанях, хлюпати по мілководдю, добиратись до човна, що стоїть ген у кущах лозняку і перепливати річку на другий берег. Там пасуться табуни коней і стадо корів. Тож пастух Окомир залишає на цьому березі свого мурого коника і трьох псів, що з ним бережуть худобу, пересідає у човник і простує уздовж очеретів до того берега Трубежа. На зелених отавах роздолля. Копиці сіна уже звезені на обійстя, під повітки, готові до зимових стуж. І в пастуха нині більше часу, бо довші ночі, пізніші світання. І череди спокійніші, не те що навесні. Можна і рибки у ятері набрати, і невода розставити. Земля мовби прикрита золотистим ранковим серпанком туману. Але дихається легко — густий прохолодний трунок трав бадьорить дух, п'янить голову, вигострює зір. Ондечки де його череда і табун, що бродять по шиї в тумані, Вдалині принишкли осінні гаї. Там князь Превлад і його тіуни поставили сіті перевісищ — виловлюють обважнілі ситі зграї перелітних птахів. І йому також наглядати за тими перевісищами, щоби вчасно покликати ловців, коли сіті будуть уже повні. У цю мить спокійних, неквапливих передумів щось упіймав вигострений зір пастуха: здалося йому, що той далекий гайок, де пасуться коні й корови, рушив з місця і став наближатись до Пересіченя. Через деякий час йому здалося, що то вже і не гайок, а табуни коней зірвалися з місця і мчать до града. Отоді вже пастух Окомир збагнув, що то не дикі табуни коней, що їх вправно веде рука верхівця. Суне якась орда... Вихором вискочив зі свого човна, знову пересів на мурого коника і погнав його до Пересіченя. Він перший приніс звістку про небезпеку. Заворушився стольний град уличів. Заскрипіли двері стаєнь, затупотіли копита мостинами вулиці — всі бігли до вічевої площі. Князь Превлад уже стояв із Окомиром на помості, Давно вже ординці не топтали землі уличів. Ось згадали. Уличам не вперше відкидати їх. Князь Превлад ділить городян на сотні, призначає соцьких; двірські люди роздавали мечі й списи. І раптом Окомир щось пригадав, зірвав шапчину у пошані до князя: — Княже, не осуди слово моє. Але хочу спитати — чи можеш попросити і свого гостя, князя деревського, о помочі? — Маломира? Та він учора подався додому,— спохмурнів чолом Превлад і скривився так, наче мусив борсатись у тенетах, як спійманий журавель. — Дозволь іще слово...— не відставав Окомир. — Не до слів порожніх! — розсердився Превлад. Бо й сам себе гриз, навіщо відпустив Маломира. Але хто знав? Був у нього деревський князь із невеликою дружиною — і вже нема. Тиверські князьки не захотіли його підперти супроти київського находника — Київ надто далеко від них і клопоту тиверцям не завдавав. Тому і Превлад не пристав до Маломира. Та ще й княгиня Слуда додала перцю, мовляв, не захотів собі взяти в жони їхньої дочки, не бути йому в ласці уличанського князя. Отож і поїхав Малко ні з чим. А тепер як просити у нього помочі? Даремна порада цього обідраного мудреця! Окомир тупцяв розкислими від болота шкуряками, бгав у руках шапчину, ковтав обиду на князя. Пощо чванливо каже, що його слова порожні? Не дослухав же його! А він хотів спитати, якою дорогою пішов деревлянський князь. Він би обмізкував, як вийти тому навпростець і попросити о помочі. За своє життя Окомир обходив усі стежки свого краю, босими п'ятами позбивав усю росу трав, обмацав руками кожну п'ядь землі. Йому легко і просто на ній — рідна земля йому завжди допоможе, підкаже... Пощо цей Превлад гонориться, називає його слова порожніми? Окомир не міг всього цього сказати князеві і сухими ковтками ковтав образу, як гарячу пилюку. Князь уже і не дивився в його бік. Окомир таки прохрипів: — А якою дорогою... пішли деревські люди? — Іди-но краще пастушити, чоловіче. Мене зовсім не переймає, де зараз мій учорашній гість. Був — і пішов. Треба думати про захист града! — Превлад сплигнув з помосту на землю і важкими, товстенними ногами почвалав додому. — Ану злазь з помосту,— штовхнув розгубленого пастуха княжий тіун.— Чудисько смердюче! Тьху!.. Пхається, бач, поруч із князем стати... Окомир якось боком сплигнув додолу, забив собі плече об поміст, хтось хикнув йому в обличчя, хтось піддав легенького стусана під бік. Що вдієш — такі вже вони, уличани, родаки кревні! Як і всі люди на світі, залюбки зневажають найвищу душу заради миттєвого власного вивищення хоч над кимось, хай навіть над пастухом. Хлібом не годуй, дай зневажити зневаженого владцею!.. Як побитий безневинний пес, вибрався Окомир з вічевої площі. Попхався до річки, відшукав свого човника. Дерев'яні вежі Пересіченя, вали й тереми княжого града танули в сонячній імлі. Даремно, княже, і ти, люд наймитський, возносишся гординею. Прийде і на вас справедливий суд Перуна. Пощо плюєте в чисту душу? Що не вмів леститись і мовити єлейні слова? А говорив з князем яко з людиною, рівною людині... Хто знав, що то найбільша образа для володаря — урівняти його з простолюдином. Думав, велеможець — хто має веле багатства і веле розуму. А воно задирається, яко дурень. Усі знають, що на дурнів нема рятунку. Якщо вже такий — то до кінця. Навіщо йому той Превлад? Він сам собі князь. І зробить так, як хоче зробити. Ось перепливе річку, сяде на свого мурого коника. А в того коника крем'яні копитця! І вогонь в очах, і гаряча кров у тілі. Помчить його, яко птах, напереріз деревській дружині — і заверне її іменем народу уличанського. І тоді вдарять вони з обох боків на тих нападників. Го-го, як двигтітиме під копитами земля, коли будуть назад котитись! Як намислив, так і вчинив. Коли Пересічень оточила Олегова дружина, князь Превлад лишень зойкнув. Де той Київ, думав, де та земля полян-русів, а вже он зазіхає київський володар на Пересічень. Його крикуни нахабно вимагають: — Гей, ви, котрі уличі! А нехай-но ваш князь гладенний відчиняє ворота! І покладе нехай свій меч і свій щит до наших ніг. Уличі мовчали. Пощо тому Олегові забаглося взяти їхній град і їхню землю? Маломир казав, що захланний той Олег-находник, добереться й до них. І як начаклував — ондечки завойовник уже під валами града. Не довго думаючи, Превлад виставив на вал і своїх огласителів. Вони прокричали: — Пощо наш князь має класти свій меч? Є володарем у своїй землі — на чужу не посягає. У соуззя ні з ким не вступає. Живе сам по своїй волі. Замовкли у таборі находників. А в Пересічені були переконані — відступить тепер Олег. Але ні — за якийсь час Олегова рать щільніше обступила вали града і почала брати їх приступом. Пошкодував Превлад, що звірив Олегові свою таємницю, мовляв, живе сам по собі, ні з ким не дружить, ніхто не прийде на підмогу!.. Бий, скільки хочеш! Хапався Превлад за своє товсте черево і порожню голову. Від лютости на себе запекло бився і сам, не допускаючи до градських воріт Олегових воїв. Уже і його тіла сягли чужинські мечі, проткнули списом плече, аж кольчуга прогнулась. Дивлячись на нього, пересіченці і собі не покладали мечів. І так було три дні. І не було ніякої полегші. І не було ні поради, ані надії. Минав четвертий день. Раптом дозорець на валах забачив якусь дружину. Певно, підмога лютому Олегові. Тоді вирішив Превлад, що то вже йде його смерть. Велів кликати волхвів, усім одягти чисті сорочки — на той світ людина мусить з'явитись чистою, щоб стати на суд богів. Мовчки переодягались уличі у свої святочні сорочки. По темних хатинах давились у риданнях жони і матері. Над Пересіченем зависла чорна туга. На овиді з'явились і посунули на град важкі грозові хмари. Величезна тінь від них падала на землю, і не видко було, скільки тієї дружини наступало на Пересічень. Здавалося, що та невідома дружина наближалась до града і тягла за собою чорні грозові хмари. Коли Превлад з усіма пересіченцями рішуче підняли мечі, щоби востаннє захистити землю власними тілами, у таборі находників здійнявся лемент. З високих валів захисники града бачили, як чиясь дружина навально врізалась у табір Олегового війська, як його вої почали відбиватись і розбігатись по полю. І тоді на валах хтось крикнув: — Чого ж ми стоїмо! Наляжемо звідси! — І пересіченці скотились з валів з гиком і трубним криком і вдарили по Олеговій раті у спини. По полю розбігались і пішці, і варяги в турячих рогах на шоломах. Іскрились мечі, що шалено збивали один одного. А бог Перун уже шугав на своїй вогненній колісниці у хмарах, зганяв докупи блискавиці і переможно гримів... Важкі холодні краплини дощу густо посипались з небесна розгромлене баралище. На ньому безрушно лежали тіла забитих, і невідомо, хто вони — уличі, поляни, деревляни, варяги... Превлад роззирався довкола і не угледів, як до нього наблизився Маломир та отой обідраний пастух, що трясся на мурому конику. Щось дряпонуло князеві Превладу біля серця. Ось хто завернув деревлян! Коли б не ця допомога... Мовчки обійняв молодого деревлянського князя. На Окомира — і вусом не повів. А Маломир йому: — Ох і болять же руки від сеї пекельної роботи! Це вже вдруге в цьому році бився з Олегом. Ба! Превлад промовчав і не сказав, що хоча уже за плечима має півсотні літ, ця битва у нього перша. — Ходімо додому, треба відпочити. — Треба, так! — сміявся збуджено Маломир і блискав своїми синіми очима до Превлада: чи ця битва змінила його впертість? Перемогу цю здобули над лютим Олегом у соуззі. А поодинці він би їх покришив як капусту. Превлад послав гінця до града вперед. Уже й зовсім важкі хмари спустились над землею — громи переможно вітали звитяжних князів. Як не подякувати богові Перуну за його допомогу? Завернули до требища. Волхв очікував гостей, біля його ніг тліла велика купа жаровиння і стояло на прив'язі два бички. Волхв дякував Перуну за перемогу, за охорону уличанського народу. — Слава тобі, що розкрив сьомі небеса і викотив золоті колеса, золоті та ще й вогненні. Над хмарою хмару женеш, вогнем освіщаєш, дощем ворога заливаєш. Як у когута нема яйця, так і у ворога нашого нема стріл... Пошли нашій землі і владикам нашим тридцять своїх воїв у золотокованих сорочках, з луками і стрілами, хай відбивають вони від нас підступи і обиди, влазливі слова і облуди... Спусти нам свої громи і Маланью, щоб ними відстрілюватись від ворогів. Хай зміцняться узи з сусідами нашими... Волхв раптом підійшов до натовпу, вихопив дівчину, закриту зверху багряницею, підвів її до Маломира і крикнув: — Перуном, захисником нашим, тобі велено її взяти в жони. Бери і веди у свій дім і будеш могутом у своїй землі. І захистять тебе стріли Перунові і його вогненний меч... Різкий удар грому луною прокотився по небесному полю, Маломир заплющив очі, і в цю мить волхв з'єднав руки князя і дівчини. Це була старша дочка Превлада і Слуди... * * * Окомир подався до своєї старої хижки, що стояла під самим гаєм. Ніхто його там не чекав. Давно вже самотнім топтав стежки на цім світі. Тіло гуділо від утоми, здавалося, чорти молотили його ціпами. Ледве добрався до свого ложа й упав, не роздягаючись. Гарячий сон зморив його в своїх обіймах враз. Снилися пастухові Окомиру його сини, що летіли у вогненних колісницях і метали на землю червоні стріли-блискавки. Пливла перед ним безконечна дорога, і шалений його літ через луки й ліси навперейми деревлянам. І ще снилося щось неясне й тихе. Може, то прилітала душа його нещасної жони, заколисувала його сумну самотину... Прокинувся від якогось оклику. У віконця хатки вже заглядав світанок. Зорі тьмяніли, а в небі вистеляла свої золотисто-білі шати Денниця-зоря. ___ — Хто тут? — схопився з місця. — Господарю — слава! — вітався чемно чийсь незнайомий голос.— Дозволь перепочити. Сольба з далеких країв. Хотіли вчора ще зайти, так битва якась була, чи що. А потім дощ. — Було!.. Заходьте, не стійте в сінях. Скільки ж вас? — Чимало. Геть усі вимокли.— Говорив високий чемний юнак, чимсь схожий на журавля — довгошиїй, широкоротий і цибатий. — То звідки ж ви йдете? — З Дунаю. Йдемо в деревську землю. В хатину увійшло дві дівчини, почали знімати з себе чорні хусти. За ними якісь осторожники, купці, чоловік весь у чорному довгому вбранні, бородатий, смагляволиций. На грудях у нього висів хрест, який він час від часу мацав тонкими випещеними пальцями. Ті пальці були надто дивні, схожі на жіночі, і смішно було Окомирові, що такий дебелий молодий муж не вміє нічого робити своїми білими руками. Говорили всі вони між собою не так, як уличі, а все ж слов'янська мова їхня. Окомир приніс з-під повітки хмизу, посеред хатини на каміннях розпалив вогонь — хай теплий дух його вижене холодну сирість із виталища, гості швидше обігріються. Сам узяв лук, перекинув через плече тулу зі стрілами — подався до лісочка. Треба щось вполювати на снідання. Коли повернувся назад із впольованими качками, ні гостей, ні повозів уже не було. Подалися, певно, великою дорогою, що пролягала попід гайком і вела у невідомі краї. Лишили йому на столі буханець хліба, мису цибулі, шматину копченого окістя. Що за люди? І куди йдуть? Та нехай допоможуть їм боги за їхню щедрість. Вийшов із хатини. По драбині піднявся на сіновал переворушити сіно, щоб не зіпріло. Піднявся на останній щабель і озирнувся. Що це? Закліпав очима — мало не впав. До Пересіченя, уже з боку великої дороги, йшла велика рать. Турячі роги на варязьких шоломах, виблискують кольчуги... Це знову Олегові находники! Ось вони підходять до Пересіченя, ось розділяються на дві частини і починають обходити град. Гай-гай, пихатий Превладе, гадав, що відбився від цього упиря? Ще не раз будеш виходити з мечем на вали — не раз згадаєш і пастуха Окомира, якого зневажив презирством. Ця думка пронизала його лиш на мить. Другої миті він скотився на діл, осідлав свого мурого коника і подався знову до Пересіченя. Хто, як не він, знову порятує стольний град уличанської землі!.. * * * Дорога була рівна, добре наїжджена за літо, притрушена соломою й сіном, що ціле літо звозили на обійстя господарі. Під літнім сонцем і теплими зливами вона вибілилась, як сувій полотна, що розіслався по землі і тепер котив по собі кола великих коліс у високе небо, бо туди, здавалося, вела ця дорога. Тільки орли шугали у високості та час від часу мережили небо журавлині ключі. А дорога все тяглася, звивалася, пручалася і вела у якесь безмежжя. Це була дорога її Долі, що вивела її із самої Преслави і кинула у цю безмеж. Високий довгошиїй ведець цієї валки їхав попереду, розглядався довкола, мружив очі до сонця, до чогось ніби принюхувався. А тоді велів повертати чи наліво, чи направо. Вони все далі заглиблювались у лісові простори, у гаї, все частіше перебиралися через потічки і річки. І ніхто не знав, що тепер під шкіряним наметом, де їхало дві дівчинки, одна старша, друга — зовсім дитя, отроковиця, дедалі більше витало надій і чекань. Дівча оте з цікавістю стежило за тим хлопаком. Ведець нагадував їй птаха. І здавалося, що він знає усе на світі. З ним не страшно. Подорожнім вона казала: — Дивіться, він так схожий на лелеку, правда? — Одні догідливо усміхалися на її слова, інші поблажливо кивали головами, аби зробити цій веселоокій дівчинці приємність. Лише священик хмарив чоло. Негоже молодій дівиці задивлятись на юнаків, та ще й простолюдинів. Адже Оленка не просто дівчина. Вона княжна, вона онука царя Симеона і їде сюди не на прогулянку, а як наречена для князя, для володаря великої і багатої деревської країни. — Обійдемо отой градок,— сказав ведець. — Чому обходити? Давайте зайдемо і відпочинемо! — вередливо сказала Оленка. І справді, скільки оце вони їдуть — не зайшли в жоден градок ні в тиверській, ні в уличанській землі. Дівчині ж хочеться нарешті побачити городи в цій землі. Чи такі, як на Дунаї? Які тут люди, яка в них мова, яких пісень співають, як одягаються. Оповідав той купчина Синько, що все тут — як і в болгарській землі. Тільки більше простору, більше широких ланів, зелених долів, блакитних річок і прохолодних лісів... А взимку, казав, землю застеляють блакитні сніги. Оленка заплющувала очі, і перед нею тоді пливли зелені доли і блакитні сніги. І ось тепер багато днів вони їдуть по цій землі. Не бачить нічого того вона. Довкола зжовклий, сухий степ і орли над байраками. І ліси золотисто-рожеві. На овиді холодно-синього неба час від часу зринають високі вежі та темний пруг валів. То город?. Але вони чомусь вперто їх обходять. Зараз знову промовчав їхній ведець Лелека на її просьбу. Отець Гавриїл теж невдоволено мовчить. Не знати чому — чи він невдоволений нею, що розмовляє надто багато з простолюдином, чи невдоволений ведцем. Оленка зітхає, переводить погляд на свою прислужницю Смілянку. Та лежить на м'яких шкурах і дрімає. Їй до всього байдуже. Що є, то і є. Куди привезуть — там і буде. Нікуди від своєї долі вона не втече, бо вже не раз тікала, та її повертали назад. Хотіли продати кочівникам-мадярам, та Оленка побачила її на торгах — взяла до себе в прислугу. Їхали, їхали ще довго. Уже й надвечір'я. Солодко дрімається під прохолодними зорями. Аж тут дощ. Хмари танцювали над землею, просто над їхніми головами, ніби жадали зачепитись за землю, щоб спинити свій шалений танок, та не могли. Дорога потекла каламутною річкою. Коні брьохались у багнюці по коліна, нарешті стали. — Он там хижа є під гаєм. Треба добратись туди,— сказав комусь ведець. Добрались до тієї хатини вже на світанні. Господар був злиденний, хоча гостинно розклав для них вогнище. Пішов на полювання, а вони тим часом знову подалися на дорогу. Сонце уже підсушило її, дощові води прибили пилюку. Добре дрімалось під скрипіння возів і спокійний тупіт копит. І раптом повози їх валки пустились у шалений біг. Попереду летіли на конях осторожники з ведцем на чолі, їхні руки вже були на опояссях з мечами, готові будь-якої миті вихопити їх з піхов. Що вчинилось? Вовча зграя? Дикі тарпани? Тури? Хтось гнався за їхньою валкою. Оленка припадала до щілин свого шкіряного намету, намагалась щось побачити, Але бачила тільки вирлоокі кінські морди заднього повоза, на якому їхав отець Гавриїл зі слугами. І раптом осторожники, що мчали попереду, спинились. Перед ними стояли якісь невідомі ратники з оголеними мечами. Декотрі з них були схожі на їхніх опасителів — у шоломах і кольчугах, декотрі на шоломах мали товсті турячі роги. — Куди і пощо? Пощо і куди? — гукали до них. Їхній ведець заховав меч у лагалище. Зі своїми треба розмовляти без зброї. Обличчя його було привітним, усміхненим. — Ба, це ж свої, а ми гадали якісь ординці! — сміявся він.— Це ж, бачите, вози купчини Синька. Із Преслави... — А який товар у вас? Золото, срібло? — доскіпувався старший. — Та яке золото... так собі... Люди...— промимрив і купчина, що зійшов із свого воза. У нього у валці лише три повози — і товару ніякого. Що скаже? Але хто перед ними? Вороги чи содруги? Втім, тут варязькі вої вперемішку із слов'янськими ратниками. Напевне, київське воїнство... І з переляку заплутався у словах купчина. Тоді старший — це був соцький із бунчуком при сідлі — під'їхав до першого повоза, заглянув під намет. На нього з цікавістю дивилися дві пари дівочих очей. Одяг на дівчатах був не простий, багряниця і оксамит. У наметі були розіслані килими і шкури, на них стояв срібний посуд. — Ого, тут ромейський товар! Ото купчина! А там хто? — Соцький кинувся до другого повоза, де їхав священик із своїми слугами-ченцями.— Йой, тут ромейські пронирі. Ну й купчина ж... — схвильовано сміявся у вуса соцький. Синько і його осторожники почали доводити, що то ніякі не пронирі, не пролази, що вони їдуть у деревлянську землю на поклик княгині Ярки... — У деревлянську землю? До княгині? І до князя? Либонь, князеві отой товарець везете! — Соцький кивнув головою до першого повоза.— Щось тут я не втну. Завертай-но, хлопче, свої вози до Києва. Хай там воєвода і князь розбереться. А тут не можна. Тут війна розпочалася — обложили град Пересічень. — Ми не відали нічого про війну,— лепетав купчина Синько. А сам косував оком на своїх опасителів, на київських ратників, ніби рахував, скільки їх тут. А їх було чимало — не здолати своїми силами. Тому миролюбно погодився: — Коли велиш до Києва, підемо. Ми люди маленькі. Ми супроти веління велеможців не ходимо. Оленка здивувалась: таким балакучим та улесливим вона ще не бачила купчину Синька! Злякався цих київських татів? Висунулась із намета, вчепилась руками за край повоза і сердито гукнула: — Не хочу в Київ! Маю бути в Іскоростені. Я наречена деревлянського князя. Ану геть з дороги! — крикнула до соцького. За мить вона здивовано завважила, як зблід купчина, як скривилися губи їхнього доброго ведця. І тоді здогадалась, що сказала не те, що згубила їх, а може, й себе... Соцький на ті слова тільки рота роззявив. Он яка пташка вскочила в його сильця, либонь, із золотими крильцями. Може, вона й князівського роду? — А ти князівна? — спитав її. — А тобі що з того? — сердито обірвала його. — Та нічого. Розкажеш про все нашому князеві. Га-гага! — щиро зареготав, згадавши, як він визбирував київських наречених для Олега і його варягів, Тоді він, соцький Дерев'яка, дістав добру милість від київського владці. А ця золота пташка, мабуть, й не відає, в яку золоту клітку може влетіти!.. — А візьміть-но усіх опасителів і цього купчину в заліза, Та киньте на воза. У Києві знайдеться для них поруб! Зойкнули дівчата. Дрібно захрестився священик. Доля людська завжди тримає людину на волосинці від величі або смерті... Потовклися, пореготалися на перехресті двох доріг. Завернули направо. Ця дорога і привела їх другого дня до града Києва. Нарешті Оленка могла вдовольнити свою цікавість. Дерев'яка розповідав їй: — Оце вже переїхали Стугну... А то була річка Желянь... Ото зліва велика наша річка Либідь... Лісистою дорогою піднялися до валів. За ними стояв княжий двір. Оленка від нетерпіння аж розчервонілась: про що ж говоритиме з нею київський володар? Але в Києві Олега не було. Треба чекати, доки повернеться з-під Пересіченя. Повернувся лише через два тижні. * * * Він сидів проти них на лаві у гридниці, уважно наслуховував улесливе белькотіння Дерев'яки і ще уважніше зважував улов київського соцького, який і справді був неабияким. Чим більше оповідав Дерев'яка, тим напруженішим ставав Олег. Оленка й собі почала дослухатись до слів цього степового татя. І що ж вона почула? Що він, соцький, їх відбив, що він, соцький, з ними боровся, що він побив їхнього ведця і осторожників!.. Яка брехня... Хіба вона була сліпою? Не витримала, сплеснула в долоньки, підійшла до Дерев'яки і відштовхнула його плечем. — Це все неправда, великий володарю! — В її очах засвітились сині сльозини.— Не вір йому... він усе це придумав, щоб мати від тебе більше мзди... Ніякої битви не було! — Неправда? А що було правдою? — обурився Дерев'яка, аж його чорний вус смикнувся вгору. Бо він нараз злякався себе: а коли ця дівчинка-отроковиця і справді князівського або ще царського роду? Бо глянь, не має ні страху, ні улесливости в словах, дивиться із гнівом на нього, на соцького, і звинувачує його в брехні... А він же думав, що то ромеї, мови слов'янської не знають! Ну й халепа!.. — А ось яка правда! — гнівно блиснула синіми очима до соцького.— Наш купчина і наш ведець... вони самі згодились їхати до Києва. Самі захотіли стати... перед твої очі, володарю! — при тих словах Оленки спалахнули очі у Смілянки, побіліло смагле чоло отця Гавриїла. Не сподівались, що їхня господариня буде отак захищати своїх людей. — Де ж вони? — недовірливо запитав у неї Олег. — Їх соцький велів взяти у заліза й кинути в поруб... І наші осторожники, мечники наші, теж у порубі. — То їх не побили в січі? — Олег здивовано глянув на свого вірного соцького. Той соромливо заховав очі за повіками. — Та не було ж січі, кажу,— трохи не плаче Оленка.— Їх кинули всіх у поруб тут, у твоєму Києві. Вели моїх людей звільнити! Молитиму за тебе Бога Вседержителя. І отець Гавриїл за тебе Бога проситиме! — Віриш у Бога Ісуса Христа? А чому не віруєш у своїх старих богів? — Олег дивувався владній і впевненій мові цієї маленької русокосої отроковиці-дівчинки. Щось було в ній привабливе, щире, слова її переконували. — Я вірую в того Бога, який зробив мій рід великим. Хіба ти не повірив би в нього? А Бог сказав людині: я твій щит, що тебе охороняє, я твій меч слави, що тебе возносить... А ти повірив би в такого Бога? — Авжеж, коли б це ще й звершилося, Оленко. — Коли віруєш, неодмінно твоя віра звершиться! От я: з малих літ вірила — прийде мій князь до мене. І він прийшов. От я і їду до нього. — А твій отець знає, за кого тебе віддав? — глузливо посміхнувся Олег. Дівчинка спалахнула. Її вітець!.. Вона його навіть не бачила. Бо він, старший син царя Симеона Михаїл, відразу по її народженню пішов у монастир. Це сталося, коли Симеон узяв другий шлюб — одружився із сестрою великого боярина Сурсубула і та народила йому сина Петра. Цар, за просьбою Сурсубула, зробив саме Петра своїм переємцем, а Михаїла вигнав з дому... Але дівчинка цього не повідає Олегові. Вона стиснула кулачки і проказала: — Мій отець... він знає, володарю. Він усе знає!.. — На її розчервонілі щоки потекли мокрі стьожки. — Але ж твій вітець пішов у ченці? — сміючись, спитав Олег. — Так. Але в мене є мати і є великий дідо — цар Симеон!..— визивно кинула вона в обличчя Олегові. — Це справді так, Оленко. Я знаю і про них. І дуже шаную царя Симеона... Але я сумніваюсь, що цар Симеон знає, до кого тебе відправив. — Це погано, коли володар буде сумніватись. Цар Симеон ніколи не сумнівається — і він став урівень з ромейським царем. Ти, мабуть, також не сумніваєшся ніколи? — Ніколи! — усміхнувся більше своїм думкам, ніж її наївності. Йому було цікаво слухати щебетання дівчинки, яка так довірливо заглядає в його обличчя. Такої довіри давно ні від кого не відчував. А вона так гріє його душу, вивищує дух, упевнює в його правді. — Ти добрий, володарю. Повели відпустити моїх людей. Маєхмо їхати далі. — Не поспішай, Оленко. Побудь у Києві — це найперший град Київської держави. — А мої люди? — Вони будуть з тобою... — Ти умієш бути милосердним — ти справді великий володар! Олег задоволено засміявся. — Це говорить тобі твій Бог? — Це говорить мій Бог, володарю. — Ідіть! Я подумаю, як швидше дістатися вам до Іскоростеня! Олег довго крокував скрипучими мостинами гридниці. Нові думки увірвалися в його душу. Ось він забрав собі Київ, тепер переміг уличів, разом з ними побив Маломира. Що це він робить — добро чи зло? Чим йому за це воздається — карою чи милосердям? Про добро він ніколи не думав. Думав лише про вершину влади, І ось вознісся на вишину, на яку і не сподівався колись. А для кого це він усе робить? Для себе? Уже ситий сповна владою, поклонінням, шаною і єлеєм. А може, не тією мірою міряв содіяне? Ніколи не вмів міряти свої діяння мірою добра і милосердя. Може, через те його не любили ніде. Боялись, лестили, служили, але — не любили. Він був тут чужаком, зайдою, убивцею. І Київську державу називали державою Києвичів, Оскольдовою державою, і про них складали думи, писали в пергаменах. Він розширював цю державу, підбивав під неї нові землі — а все одно називали цю державу — Київською, а не Олеговою... Уже стільки літ, як Олег убив Оскольда, Але держава останнього Киевича живе! І він, Олег, мусить нині своєю працею зміцнювати цю державу, продовжувати справу Києвича! І знову виходити на ту стезю, якою йшов Оскольд і якою ходить нині болгарський цар Симеон. Ця стезя веде до стін Царгорода. Дівчисько це, гордовите й мудре, нагадало йому про велич її Болгарії. Але ж ця велич здобута Симеоновим мечем у боротьбі із загребущими ромеями, Так-так, і він, Олег, має нагадати їм, як це зробив і Симеон, що ромеї мусять платити і Києву, мусять давати і золото, і срібло, і паволоки. За рядом-угодою Оскольда! Відтоді як Олег сів у Києві, ромеї забули давати Києву данину... Отже, Олегові час думати про похід на Царгород. І думати про своїх соузників. Першим із них може стати Болгарія. Так, цар Симеон! Великий войовник мадярської орди, переможець могутнього ромейського імператора Лева! І донині оповідають в усіх землях, як Симеон погромив ромеїв та їхніх хозарських найманців , як захопив тисячі бранців, велів одрізати їм носи і відіслати назад... А щоб стати разом з великим Симеоном проти Ромеї, потрібен міцний і надійний поміж ними мир і сув'язь. Родинна сув'язь! І ось тепер він має у себе в палатах ту золоту пташечку, яка і з'єднає Київ з Преславою. Оце горде синьооке дівчисько... Ні, він не відпустить її до Іскоростеня. Маленька болгарська князівна мусить стати жоною київського спадкоємця, а не його ворога — деревлянського князя. Проти кого лаштує соуззя Маломир? Проти Києва і київської землі. І проти нього, Олега. Але хіба Київська держава не вища за деревлянську?_І Київ не є матір'ю городам руським? О ні, Київ відомий і знаний в усіх кінцях землі. Києву і потрібніша дружня рука Болгарії. Отож і треба негайно одружити не Малка, а молодого Рюриковича із болгарською царівною. Кликати Ігоря до Києва! Повернувся до дверей: — Де Карло? Де Фарлав? Веліть моїм іменем відпустити із поруба деревлянських людей. А для гостей готуйте учту. — Для яких гостей? — застигли в подиві служки. — Для болгарської царівни і її почту. — Царівна? Котра з них? — Веліть моїм іменем кликати із Новгорода Ігоря. Без матері, чуєте? Осінні дощі щедро хлюпали на притихлі діброви і пущі. Розгрузли биті шляхи, каламутними водами переповнились річки й озера. Луки й доли перетворились в багнисті болота і мокряки. Київ принишк, посірів, почорнів стінами під осінніми дощами й вітрами. Великий київський владця, проте, ніби ожив від якогось нового прагнення, що пробудилось у ньому. Часто кликав бояр на розмову, підхвалював одних, глузливо насміхався з інших — нехай між собою змагаються, хто перед ким вищий і мудріший. А коли бояри починали добре сваритись між собою — бігли до нього, аби розсудив по правді. І він судив по своїй правді: наодинці з кожним вихваляв його і говорив про свою прихильність саме до нього. Тож всі вони були ним задоволені, але ще більше ненавиділи один одного. Де вже було їм здогадатись, що сварку між ними розпалював цей лукавець, до котрого вони бігали по правду. А йому від того було легко: сидів міцніше на київському столі. Хоч і не став Київ градом Олеговим, проте мовчав і терпів, боровся сам з собою. І це давало цьому зайді спокійно владарювати у загарбаній землі. Тепер задумав щось інше. Київ мав визнати його своїм, не чужаком і не находником, а своїм. Для цього він мусить зробити те, що робили його попередники: возвеличити град поряд з іншими градами й державами. Поставити його знову поряд із Царгородом, змусити гордих імператорів віддати належну Києву данину — за договором-рядом Оскольда. Що ж, він мусить це зробити, інакше не всидіти йому все життя на київському столі. Нагода сама в руки припливла — оце дівча-княжа та її болгари. Особливо багато чого знав священик Гавриїл. Його Олег часто кликав до себе в гридницю — бесідував сам на сам, аби ніхто з бояр київських не бачив, що він єднається з християнами. Дивувався, що цей молодий священик стільки знає про царський двір! Інколи на ті бесіди приходила й Оленка. Вона сиділа мовчки в кутку і тільки очима кліпала. Виявляється, що вона нічого не розуміла, що діється в болгарській землі і в Преславі! Думала, що вона, онука грізного Симеона, дочка його старшого сина Михаїла, їде в далеку деревську країну, щоб звеличити її й підперти Болгарію союзом з деревлянським князем. Аж ні! Виявляється, її просто випхали із Преслави, аби Михаїл Симеонович не встиг пошлюбити її з кимось із цареградських принців і тим зміцнити себе. Всесильний Симеонів боярин Георгій Сурсубул хитрістю й підступом одружив царя Симеона — відважного й довірливого Симеона, котрий овдовів, зі своєю сестрою. А потім почав відштовхувати подалі від батька-царя його старшого сина — спадкоємця Михаїла. Прокладав дорогу до престолу малолітньому своєму племіннику, від сестри народженому, царевичу Петрові. Великі таємниці болгарського двору знав молодий священик. Але ж... він люто ненавидів могутнього Симеона! Може, за Сурсубула, ницого і захланного цередворця? А може, за те, що усунув від двору його рід, рід великого боярина, коміта Мокра Шишмана. Ці Шишмани вірою і правдою служили Симеону, а він знехтував їхньою відданістю, бо вони були чисто слов'янського роду, не оболгарені. Симеон же руками Сурсубула наближав до себе тих бояр, що прийшли колись з ордою хана Аспаруха і повоювали землі дунайських слов'ян. Але київського володаря цікавили не боярські роди Болгарії, а Ромея. Уже вкотре він перепитував Гавриїла: — Кажеш, ромеї побігли від Симеона в Македонії? — Нестримно побігли, володарю, але не втекли. Симеон усіх побрав їх у полон, поодрізав кінчики носів і відправив до імператора Лева Філософа. Великий ляк охопив тоді Константинополь! О, жорстокість завжди ставила на коліна велеможців. Олег це знає. — Але ромеї згодом відомстили Симеону: умовили угорського хана Арпада напасти на Болгарію і ще й перевезли через Дунай їхню орду на своїх кораблях... Велика січа була з мадярами у болгар. І великий плач лунав у народу опісля. Мадяри побили Симеона. Але на другий рік він веле побив їх! Олег знав цих мадярів. Кілька років тому вони проходили ордою повз Київ і стали вежами під стінами града. Хан Альмош захотів тоді підкорити київську землю. Олег вийшов до нього зі своєю дружиною — та був оточений з усіх кінців. Мусив просити миру. Мусив давати все, що Альмош вимагай: і викуп в десять тисяч гривен, і узороччя, і меди, і хліб, і красних дів полянської землі. Угри-мадяри дістали все, що просили, і покотили свої вежі на захід. А нині, бач, син Альмоша — Арпад — шматує Болгарську країну і замахується на самого Симеона. — Але ж... чому цар болгарський не візьме ряду і миру із Святополком Моравським? Се великий воїнник! — вигукнув Олег. Чув колись багато про Моравську державу Святополка і потай у душі прагнув наслідувати його шалену і підступну відвагу. Олег знав, що шлях до влади Святополк прокладав віроломними убивствами і зрадами. Але хіба він не домігся вершини владарювання? Святополк поставив на коліна німецького короля, відбився від влазливих цареградських владик, утвердив могуть Моравської держави на Дунаї. Хто після цього не простить йому кривавих гріхів і зрад? Адже він підніс і себе, і велич держави! Отець Гавриїл від подиву аж занімів. Святополк Моравський!.. Як сказати про нього? Хто він був для слов'ян моравських і для всієї слов'янщини? Відважний воїнник, лукавий мудрець, честолюбець захланний і хтивець чи людина, велика у своїх гріхах, у своїй ницості — і в своєму прагненні до влади? Та що говорити нині про це! — Немає вже Святополка Моравського, володарю,— зітхнув Гавриїл і прикрив темними віями свої очі, налиті темною печаллю. — Як нема? — Олег мало не присів од несподіванки.— Його вбили німці? — Ні, він сам себе вбив. Німців переміг і угрів переміг. А сам за гріхи свої великі пішов до схимників у гори... і зламав свій меч. Його розчавили великі гріхи. Багато зла сотворив... душа не витерпіла. — Але ж... і багато добра! І велич для землі своєї здобув. — Неправедною кров'ю здобув. А що неправдою здобувається, те й гине безслідно... — Як безслідно? Адже його держава залишилась. — Немає вже і держави Святополчої. Повоювали її мадяри й німці. Немає нічого! Злом творив свою державу, зло й пожерло її. Олегове обличчя потемніло. Невже і його чекає така ж розплата за його вбивства і захланність? Але яким огидним йому став раптом цей самовпевнений темний чоловічок — такий нікчемний, малий, а судить про таке велике. Ні-ні, не він суддя володарів і держав. А суддя — великі веремена-веремії, які котять по землі тяжкі кола доль — і державців, і їхніх держав. І переконано заперечив: — І все ж... літописці запишуть їм у пергамени не хулу, а хвалу. І та хвала пройде крізь грядуші времена. Гріхи ж державців нащадки забудуть. — Нащадки нічого не забудуть. Бо нічого не зникає в пам'яті людській — все повертається, всьому буде воздано по честі. — Тако не буває, отче. Може, то у твоїй землі літописці пишуть так, як вони самі те розуміють. А в нашій землі як повелитель захоче, так і воздадуть йому славу. — І хули! — додає священик Гавриїл. — О, хула не для повелителів. А коли буде так, як ти кажеш, їх розтопчуть разом із їхніми пергаменами! — гаряче заперечив Олег. Його чоло взялося гарячою росою, згадав-бо, як він рубав, як кігтив пергамени в Оскольдовому храмі! Як горів той храм, де сміли воздати йому, завойовникові Києва, хулу. Немає тепер нічого — ні храму, ні пергамену, ні самого літописця... Священик примовк, опустивши голову. Сперечатись із володарем, який тримає його в полоні, не випадає. Та й Олегові не на часі сваритись із цим святителем. Він мусить бути в його очах добрим і справедливим. Болгарське дівча-княжа — це як золотий ланцюжок, що приведе його до справжньої величі. — Я гадаю, що Оленка гідна стати великою київською княгинею, отче. Спадкоємцем Києва є_син знаменитого новгородського князя Рюрика. Це князь їгор. Скоро він прибуде сюди. Не поспішай тікати звідси. Він тобі сподобається, Оленко,— звернувся Олег уже до дівчинки. — Але ж я... дала слово Сурсубулу... Моє слово вірне. Олег усміхнувся — дівча ще вірить у слова, у честь. Гай-гай!.. Чи вірив колись він у це? Не пригадає. Скільки слів на своєму віку давав, скільки ламав обіцянок! Знав би про це отець Ганриїл, що сказав би? Чи довіряв би йому свою чесну оповідь? Мабуть, не розімкнув би й вуст. Але йому, Олегові, дуже важливо зараз увійти довірою в душі цих людей. Болгарія, лише велика Болгарія підіпре Київ у боротьбі з ромеями. Олег має відібрати в них данину, яку давали Києву за Оскольда. Тоді перед Олегом схиляться і зваряжений Новгород, і боярський Київ! — Коли б з'єднали свої раті руси-країнці і болгари, перемогли б ромеїв! Царгород не дає Києву данини уже п'ятнадцять літ. — Київський владця має взяти свою правду! — гаряче сказав Гавриїл. — І я так хочу. Але це найліпше зробити нам разом з Болгарією. Силу сила ломить. Чи не так? — Так, звісно, це так,— швидко погодився Гавриїл. І Оленка теж ожила, засвітила оченятами. Воні були істинними болгарами, а хто із болгар не жадав перемоги над своїм віковічним ворогом-визискувачем? — Коли вже ви хочете їхати до Іскоростеня. то передайте князеві деревському моє слово: я кличу його разом іти в похід проти РомеІ! — раптом заговорив Олег. Ця думка осяяла його блискавично: справді, рушати в похід проти ромеїв можна було або підкоривши деревлян, або разом з ними у спілці, щоб їхній меч не зависав над Києвом. Силу свого меча він уже випробував, пощербив його об шоломи уличів і деревлян. Свого ж — не домігся! Тепер вік брязкає золотом в тих ромейських міхах, які вони можуть забрати у спільному поході. Але ж чи повірять йому іскоростенські мужі? Чи не побачать тут нового підступу від нього? Запорукою його чесности може бути оте вперте дівчакняжа та її люди, які, мабуть, таки підуть з Києва в Іскоростень. Тоді нехай передадуть його слово Маломирові. Може, й справді, сила слова міцніша від сили меча? Хай ідуть, коли така воля богів. Але волі богів Олег не відгадав. Вони готували йому іншу винагороду за його милосердя до полонених людей. * * * Нарешті над Києвом розпогодилось. Небо розіслало над містом свої яскраві сині полотна, сліпило в самі зіниці золоте сонце; крутий осінній вітер сивив трави і зривав останнє золотаве листя у гаїв і дібров, затрушував ними стежки. Над дніпровськими заплавами навіть удень розсіювався легкий туман. Прохолода бадьорила дух, бурунила кров у тілі, вивільняла його від гарячої літньої млости і лінькуватости, манила в прозору далину й обіцяла перемогу над усіма незгодами. Ясніше робилось в очах, відважніше в серці, душа повнилась жаданнями чогось недосяжного, великого. А мисливська кров кликала на полювання. В ліси! Чи є на світі заняття, гідніше для мужа, коли він може помірятися у спритності й зіркості з найдосконалішими істотами світу, перемігши тура, чи дикого коня, чи ведмедя, чи рись? Тоді ловець ніби вивищувався над світом і на якусь мить відчував себе врівень із самими небесними силами. Кілька днів на Княжій Горі провадились приготування до виїзду полювальників. Метушилися конюхи, добираючи для Олега і його ловців кращих коней; сокольничі перев'язували шворками спини мисливських соколів-рарогів, щоб у погоні за здобиччю не зірвались у лет. Стрільці гострили навершя списів і наконечники стріл; набивали тули стрілами — короткими і довгими; загонщики, тіуни, повари і різна двірська челядь і собі переймалась тими приготуваннями. Усе було, як і належить о такій порі. Новий княжий сокольничий Щербило уже помчав зі своїми помічниками по Боричевому узвозу, виїхав на Боричів Тік, проминув придніпровські гаї й вибрався до густого бору. Осінь не торкнулась його своєю позолотою. Він стояв притишений і грізний у своїй незайманості. Сокольничий не видивлявся на красу темного бору. Звідси, знизу, було добре видко терем боярина Бодця. Здалося, що якесь верхнє віконце його ніби світилось зсередини. Він знав, що там живе болярична Гордина. Відтоді як Щербило зі своєї доброї волі опинився на Горі, не раз бачив її здаля. Але болярична його не впізнавала. Та й не можна було його впізнати! Це був уже не той простолюдин, подільський парубок у вовняній чузі і в постолах. Тепер мав на своїх плечах боярський каптан, і вузькі ногавки із синьої вольниці, і чоботиська із волової шкури. Не такі, звісно, як у князя чи в боярина, а все ж чоботи, не шкуряки. А вже про шапку — і не здумати, яку тепер мав. Верхнє денце золотилось брачиною, а обідок із пишної куниці. Від легкого подуву вітру так і ворушиться, немов живий. Агей, дівчино-красо, виглянь-но у віконце на доброго молодця! Чи не здогадаєшся, задля кого ото вигарцьовує конем молодий чорновусий сокольничий! Не сокольничий — княжич із материної казки. Отакі химерні думки про себе жужмом крутилися у голові Щербила. Дослухався до свого серця, якось дивно тенькало воно від споглядання того високого теремного віконця. Незчувся, як наздогнали його мечники витязя Свенельда. Сам він, здавалось, ніби боком сидів у сідлі, був розхристаний, обличчя усміхнене, погордливе. Піднявся у стременах і гукнув до воїв: — Гей, ви чули? Син у мене народився — Свенельдич! Маю уже нащадка. Го-го! — і зареготав. Мечники загукали йому славу, піднявши догори мечі. Хоч дивно трохи — немолодий витязь, а радіє, як дитина. Таким його ще не бачили. — Котра ж із жон тебе ощасливила, витязю? У тебе ж їх три чи чотири. — Веселинка ота. — А як сина наречеш? — Мстиславом! — гордо випинав груди. Щербило чомусь остовпів. Відчув, як у його тілі почала зникати теплінь. Відібрало руки, ноги, ніби крижана хвиля підступила йому до горла. Вороже споглядав, як мечники обступили витязя, як тягли до нього руки. Все раптом стало йому чужим. Чого він тут? На що сподівається? Кому приніс свою силу і чисту, незаплямовану душу?.. А сіль пам'яті роз'їдала його спогадами й прозрінням. Любистковий погляд Веселинки проймав його наскрізь, переміряв його душу і його життя... Погнав коня в зарості бору. Випустив без потреби сокола, що тримав на плечі. Мчав, продирався у нікуди, бо від себе ще жодна людина не втекла. Незчувся, як опинився чомусь на Горі. Стрепенувся душею, коли хтось ухопив його за стремено. Тонка, біла рука, тремтлива й тендітна. Лиш один раз бачив таку, знав, чия вона. Гордина дивилась на нього з подивом. Теплились її великі карі очі. Довгі тіні від вій ворушились на блідих щоках. — А я тебе впізнала,— сказала весело, ніби знала його все життя. Він мовчав, і тоді Гордина додала: — Ти став сокольничим у князя? — Ага,— нарешті спромігся на голос. Сум'яття душі не давало про щось думати. Він натягнув оброть. — Ти поспішаєш? А казав... захистиш! Щербило нічого не пригадав... Приосторожив коня і виїхав на дорогу, де вже летіли, обганяючи один одного, княжі ловці. Лови!.. Лови!.. Пронизливо верещали ріжки й прегудниці, іржали коні. Кипіла дорога. І він завернув на неї коня і потонув у цьому вирі життя. Тепер він належить не собі, тепер він має служити володареві, служити ревно й чесно! Щосили мчав подалі від свого минулого і від цього дня свого покарання й осрами... Дні нещасливців біжать швидше од вітрильників. Щербило втрачав їм лік, а його прибита душа втрачала впевненість у собі. Що б не робив, куди б не йшов — все було байдужим. Не гріла його похвальба Олега за спритність у ловах, не веселили пісні ловців, що цілу зиму виходили в довкільні бори й пущі на полювання. Примарний лик боярині Гордини, задля якої він зламав своє життя, раптом втратив принаду. Став якимось нестерпно відразливим, як і терем боярина Бодця. Як і вся ця Княжа Гора з її володарем, льстивими боярами, тіунами, витязями, отроками, челяддю... І тому, коли перед ним знову постала болярична Гордина й легеньким помахом руки спинила його коня, він різко осмикнув оброть й люто приосторожив коня. Той здибився. Болярична сахнулася вбік. На щастя, не чула, які вітання посилала їй його люта душа. Тільки й кинула навздогін: — А казав — захистиш! — Не в того шукаєш захисту! — почула дівчина чиїсь слова. І завмерла: перед нею стояв Олег. Дивився трохи глузливо, але доброзичливо. Спинив свого вогнисто-рудого коника перед нею. Очі Гордини заіскрились цікавістю, на чоло вив'юнились тонкі бровенята. І зовсім не страшний цей грізний повелитель Княжої Гори. І всміхається привітно. — Що, злякалась? — Олег сплигнув на землю, підійшов ближче.— А сама ганяєш на трійці як ошаліла.— В його словах вчувалась стримана похвальба, а може, й захоплення. Її білі, ніби крейда, щоки пойнялись рожевістю. Очі ще ширше розчахнулись. — Ну й оченята! — Давно, давно ніхто не дивився на нього таким захопленим, гарячим поглядом. Та й чи дивились коли щиро? Він брав жінок, не питаючи їхньої згоди, брав, коли хотів, бо муж не мусить питати згоди у жон і дівиць. А тут ніби жаром обсипають його... І душа його плавиться якось, тепліє... Йому хтось щиро радіє, хтось щиро схиляється перед ним. — Тебе звати Гордина,— сказав Олег і взявся в боки. — Звідки знаєш? — Голос її дзвенів, як золотий дзвіночок. — Го, звідти! — тицьнув пальцем у небо.— Де ж твої воронії? — Батій забрав. Не дозволяє їздити. Каже, що вб'юся. — А хочеш мати свої коні? — Але ж батій... — Ходімо. Він поклав на плече дівчини свою велику важку руку. Вона зачаровано рушила з ним. Вони дивились один одному в вічі і не бачили, як розступались перед ними люди, як вибігали на ґанки бояри і боярині, челядь і служки і в німому подиві проводжали їх. Болярична Гордина впіймала Олега у свої сіті! Слава богам, може, вона на добро наверне його серце. Все-таки своя болярична, київська, а не якась урманська зміюка. — Матимеш і терем свій, як захочеш, і двір,— провадив далі Олег, і ніхто тебе не зобидить. — А гної варяги? Олег насупив брови. О, сії варяги!.. Якби вона знала, де нони сидять у нього... — Вони не мої, Гордино. Я гадаю, що скоро ізійдуть геть із Києва. — Ти їх проженеш? — Ні, я їм дам землю. Багато землі — по Ужу і по, Слугні. Вони сядуть на своїх землях. А інщих я відправлю до Царгорода. — А ти мудрий! Олег притиснув злегка її до свого плеча. Ним так ніхто щиро не захоплювався, ніхто його так відразу не розумів. Гордина чула себе з ним затишно. — Мені добре з тобою. Дивні думки закружляли в голові владного Олега. Він помолодів поруч із цією гарною дівчиною, але не став меншим у власних очах. Навпаки, відчув себе впевненіше. Якось ніби відпочивав від своєї владности й жорстокости. Від своєї величі, яку часом дуже важко нести на своїх плечах самому. Він став звичайною людиною. — А цей сокольничий... Ти його знаєш? — Колись мене врятував од смерти. Спинив перепуджених коней. — А тепер? — Обіцяв тоді захищати мене від твоїх вар'ятів. — Не треба, щоб він тебе захищав. Я буду тебе захищати, якщо захочеш. Завжди. Гордина ще ні про що не думала. Але відчула, що віднині у неї щось важливе з'явилося в житті. Тепер ніхто не буде з неї збиткуватись. І ні в кого не проситиме вона помочі. Сам владний Олег своєю твердою рукою перепинить до неї біду. — А не одуриш? Він знову притиснув до плеча її чорнокосу голівку... * * * Житяна затулила вікна й двері, щільно засунула заслінку в печі. Над містом гудів шалений вітер і рвав коси верб. Здригались київські кручі над Дніпром. Останнім часом такі вітри дедалі частіше шаленіли над Києвом, і тепер вона почала вірити, що то не вітри, то злітається на Лису гору плем'я відьом, відьмаків та їх родичів, щоб влаштувати своє весілля. Відтоді як Змій Горинич постав на Перуновому требищі, недобрі сили все більше оволодівали градом, все більше зла вселялось у людські душі, частішали м'ятежі, ворохба, здирства. Прокляття перетворювали людське серце в пустелю, й людина гнула людину, принижувала доброчесність і глузд, ниций возвеличувався, ставав возносливим і вершив долі чесних. Коли ще був отець Местивой живий, він казав, що рано чи пізно прийде до людей очищення. Праведні очистяться від поглуму й понуди, грішники будуть зметені з лиця землі, як і вся ця нечисть. Житяна вірила в слова цього пророка, бо ті слова його були здобуті ним тяжким життям і власною кров'ю. А що лишає сліди в цьому нетривкому світі? Лише біль і кров. І вистраждані праведні слова. Вона прислухалась до завивання в димарі, яке то вило вовком, то реготало, як лісова мавка, що аж луною відбивалось у небесах. І тихенько хрестилась, щоби великий Господь Бог пробачив її гріх, бо вона вірила усім серцем і розумом йому, та душею вірила і в тих добрих і злих істот, які жили в її роді і народі і серед яких вона виросла. Несила їй відірватись від того світу, бо той світ виповнював кожну клітинку її тіла, кожен звивок її думки. Вона колись зізналась священику у цьому своєму гріху і просила дати їй повну і чисту віру в Ісуса Христа. Священик же тоді сказав, що це може дати їй лише великий Господь Бог. Шукайте — і знайдете, стукайте — відчинять вам! Відтоді як десь ізійшов з Києва Местивой, Житяна сама собі творила проповіді — свої розмови з Богом. В її молитвах не було високих священних слів, які понаписували всевидящі мудрі пророки, але були її слова від душі і від того світу, який наповнював її з дитинства. Все в ньому було щире й чисте. Отак і жило в ній дві віри, яким вона віддавала себе як святому, очисному вогню. І цю щирість і чистоту своєї душі вона переливала у слова до Бога, який був найбільший і наймогутніший і в якого вона нічого для себе не просила, а просила лиш за людей і за свого сина — Степка. Змалечку його навчала своїй вірі і своїм молитвам. А коли підріс, зробила так, як те радив їй священик Оскольдового храму,— послала вчитися письма й мудрости до Болгарії. Там світився великий вогонь християнської вчености, який принесли колись слов'янству великі вчителі їхні — Кирило й Мефодій. Отак уже минуло п'ять літ. Час би й додому. Хоч і страшно Житяні думати про повернення в Київ — непевні времена нині настали в Києві. Зник священик, лютий Олег спалив Оскольдів храм, київські християни десь зачаїлись по закутках, бояться кари нового володаря. Хто заступиться за сина, що принесе в Київ таку страшну для цього находника християнську мудрість. Вітця свого Степко не знав. Житяна була ізгоєм із свого уличанського роду. Коли оселилась у Києві, набрела на церкву — слова Местивоя приворожили її. Чула в них велику гірку правду й утіху. Сина свого спрямувала до тої правди. Тепер чекала щоднини його повернення з Болгарії. Загубився Степко десь у дунайських землях, додому не поспішав. Мабуть, розуму набирається. Дивись, ще купцем стане. Чого б і ні? Він у неї до всього кмітливий і роботящий. Ще отроком був, а й стріху сам клав на хату, і крокви міцнив, бо їм дісталась стара пустка на київському Подолі, що стояла геть аж під бором. Люди давно покинули її. Ніякої роботи не боявся її хлопець, то хіба така людина може згинути? Або ще навчиться син писати й читати священні пергамени. Як те умів отець священик. Усе древо життя володаря випише — і про кривду, і про ганьбу, і про славу — як воно є в житті. Шанованим став би тоді її син в усьому Києві. Хай тоді її рід гризе свою душу, що послухав волхва і вигнав з дому її лада і її саму з дитиною. Але те все давно відійшло в минуле, стерлося роками. Якби тільки Степко повертався швидше! Хурчало колесо прялки, безконечно смикалась із куделі на гребені тонка сирова нитка — має надбати полотна на сорочку для себе і для сина. Хтось стукнув клямкою на сінешних дверях. В хатину зайшла Крушка. Мовчки вклонилась, витягла з-під поли сіряка буханець хліба і заплакала: — Житяно, сестро, допоможи... Ти, кажуть, знаєш чар-зілля... Веселинка наша... як у полоні, в того Свенельда клятого! Як павучище, її заплутав у свої сіті! Верни її додому, поможи їй... Жилава рука Житяни завмерла на гребені. Знає вона біду Веселинки! Та чи зуміє їй допомогти? Чи вистачить у неї, у Житяни, стільки сил, щоб розірвати оті павучі тенета варяжина? Але відмовляти людям у біді не можна. Так учила колись мати, коли водила на луг і показувала цілющі трави — там квіт, там лист, там корінь взяти, а коли все разом — душі й тілу допомога... — Сідай, сестро,— лагідно сказала Житяна.— Але такого я не знаю, щоб вирвати дівчину... Це ж не болість тіла... — А ти придумай щось, ти ж все умієш, я знаю. — Ні, не все. Звідки це взяла? — Як тобі сказати? Учора бачила сон. Ніби я йду і плачу за долю Веселинки, а чийсь голос мені так твердо мовить: проси Житяну, вона допоможе. Я не повірила. Але той голос повторив знову те саме. Каже: іди до Житяни, вона допоможе. Тільки добре проси, бо вона ще й сама не знає, що уміє те робити. Отаке прийшло у сні! І я прокинулась. Цілий день думала про це. І ось до тебе прийшла: ти можеш допомогти!.. Ти можеш, Житяно!.. Можеш! Житяні від тих палких слів стало так млосно, так жарко, ніби хтось війнув на неї гарячим розпеченим вітром. Чий же це голос чула Крушка? — Сестро, скажи, чий голос був — чоловіка чи жінки? Крушка на мить замислилась, розгублено глянула Житяні в обличчя, витерла кінчиком убруса пересохлі вуста. — Не згадаю... Не знаю... Але голос був дуже лагідний і... добрий... Повір! — Добре. Давай удвох сотворимо молитву до Всевишнього Бога і до неба священного... Хай воно почує нашу мольбу... Житяна стала на коліна, перехрестилася до східного кутка хатини і почала швидко і палко шепотіти свою молитву. Крушка й собі стала на коліна і простягла вгору руки... Невідомо, скільки минуло часу. Незчулася Крушка, як втома зів'ялила тіло. Чомусь було тихо-тихо, Над дахом зникли завивання, стогін і регіт крилатих сил. Щось втихомирене й добре опустилось над градом. А Житяна все молилась, все хилила чоло до землі. Крушка хотіла сказати їй, що її моління втихомирили розбурханий вітер, що вона відігнала від Києва відьмацьке плем'я, яке зліталось звідусюди на весняні шлюби. Але побачила бліде, вкрите росою чоло Житяни, її потемнілі, як глибокий колодязь, очі, змовклі вуста — і завмерла. Не буде заважати добрій чарівниці творити людям захист і добро. І де вона бере ті сили? І скільки в ній ще тих сил у серці є, щоб перемогти зграї нечестивців, зловісних і підступних людських погубителів? О Житяно, недарма тобі дане небом таке ім'я — хай воздасться тобі за �Читать дальше