Раїса Іванченко - Віщий Олег

.. Світ для Братислава обернувся на пекло. І пішов хлопець з дому. Дороги у людини нелегкі, коли вона тікає від власної тіні. Ішов він через ріки, через ліси, через вогонь — і не потонув, не згорів, не став здобиччю дикого звіра. Сам лишень перетворився на звіра бродячого — ізгой роду свого. Того ж літа прибився до Пересіченя. Солодка вода була у криниці, що біля хатини пастуха Окомира. Солодка, бо пив її із рук — із білих рук! — білокосої дівчини Житянки. Солодко пахли теплі трави, по яких вони бродили, взявшись за руки. І небо над Пересіченем було легке, прозоросонячне, манливе, як очі його коханої. І терпкі цілунки їхні, і щирі розмови, і все було переповнене повносиллям і любов'ю. Але скоро знову перед ним розіслалися безконечні дороги. Знову став ізгоєм. Окомир вигнав його зі своєї хати. Про те не хотів згадувати. Тільки згризав свою душу: навіщо щиро розповів старому пастухові про те прокляття волхва?! Гадав, що він посміється з того. Але Окомирові було не до сміху — прокляття волхва могло перейти і на його рід!.. Все перетерпів Вратислав — звідав і рани від хижих орлів, звідав і біль на ногах від залізних ланцюгів ув Іскоростені, коли його сприйняли як вивідника Олегового. У деревській землі і вирішив спинитись. На узліссі, під Іскоростенем, знайшов порожню хижу. Від лютих вовчих зграй і сніговіїв було де сховатись. Улітку ловив дичину, рибалив в озерах. Мав печеню і юшку. Часом надходили з Іскоростеня градяни по рибу. Приносили йому буханці хліба чи шматину полотна на сорочку. Хтось подарував сокиру і тесак. Тоді і згадав чоловік батькову науку. Почав підбирати гожі дуби і валити їх, обтесувати і складати у зруб. Бувало, що й молодики з града підсоблять йому в тому ділі. Тепер він їм не казав, звідки і чого тут. Імені свого теж не називав. Сказав, що кличуть його просто Гомін. Отак зник бродячий ізгой Вратко і народився здатель — дядько Гомін. За весну і літо він з поміччю охотників витворив якесь химерне, таємниче здання — чи то терем з високим крутосхилим дахом, з піддашками над вузькими вікнами, з ґанками і стовпами навкруг; чи то якесь капище, куди опівночі потай збирались невидимі душі невидимих богів і починали сперечатись, для кого з них збудоване це обиталище... Після заходу сонця і сам здатель боявся заходити до цього хорому. Чув шерхіт якихось тіней по закутках, шарудіння сіна, яким він заслав мостини. Ще вчувались йому голоси туги й стогону чи якогось сміху, що линув з-під високої стелі. Сотворив тесля небачений хором, а сам боявся його: не для життя був він придатний, а для витання високого духу. Люди всяке говорили про нього. Чутки розлетілися по селах і оселищах. Частіше стали прибиватись сюди то мисливці, то грибники, то ягідники. Хто не приб'ється, підніме голову — отетеріє від подиву і дух затамує. Солодко Гомону було в ті хвилини на серці. Хотілося тоді зробити ще кращий, ще чудовіший, ще чарівніший храм. Така вже душа у творців — щира похвала завжди підносить у них дух. Якось літнього дня, коли все довкола буяло, і пахтіло, і мліло від надлишку сонця і жадань, прибилася сюди зграйка дівчат. Веселі, голосисті, заквітчані коси, вінки на голові; такі розсміяні і розщебечені, що Гомін враз сп'янів від їхнього лементу і краси. І сам ніби помолодів. Вирізав із вербової гілки сопіль і почав їм награвати. Дівчата повели навколо нього свій хоровод: На Купайла, Купайла Ходила відьма з відьмайлом. На дуб лізла, кору гризла, З дуба упала — зілля шукала. Повій, вітре, опівночі — Вилізуть відьмі очі, Щоб ночами не ходила, Дядька Гомона не будила!.. Розбіглися, розсміялися, а потім знову за своє: Кладу я кладку через муравку вербову — час нам, дівоньки, з уличеньки додому. А ти, Улянко, зостанься, Із дядьком Гомоном повітайся! І чкурнули. А біля нього лишилась одна дівчина. І плакала. — Ти хто? — Улянка. — Чого ж не побігла? — А навіщо? — А вони ж побігли!.. — Так то вони.— І заплакала ще гіркіше. — А чого ти? — Бо живу сама, як перст. І нема кому захистити. І нема кому діток моїх пригорнути. І їсти їм дати... і одягти... А руки одні... — То... лишайся вже... якось... проживемо... Відтоді у Гомона з'явилась велика родина. А скоро Уляна привела ще й телицю. Хтось дав курей і порося. Довелося зорати веретею ниви і засіяти просом. Велика сім'я — великий клопіт. І тільки той храм нагадував Гомону його колишню мрію — поставити храм ще вищий, ще красивіший. Щоб аж подих перехопило! Інколи вранці виходив на берег озера, дивився, як сувої туману тяглися з плеса і огортали соснові бори.Читать дальше