Раїса Іванченко - Віщий Олег

І десь там, у глибині білого туману, де промені сонця тчуть золотими нитками шапки для велетенських сосен, здіймався небачений храм і плив у сонячній сріблистій імлі над лісом. І він сам плив поруч з ним у безвість. А може, вони пливли до дому, до Києва... Але видіння скоро вривалось. Земля озивалась до нього голосами жони, дітей. Ревіла корова, ґелґотали гуси... Мав бігти до повітки, братись за рало. Нову ниву треба розорювати для наступної весни. А ще треба вершами пройтись по озеру — риби спіймати... І так день у день. Від ранньої зорі до вечірньої. Праця висотувала з тіла сили, а з душі мрію. Щораз менше літав у сонячній імлі вкупі зі своїм сріблистим храмом, а дедалі більше волочив важкого плуга. І на свій храм земний не дивився, ніколи і голову підняти вгору. Якось узимку Уляна затягла туди корову з телям. Потім відгородили там місце і для поросятка. І вже не було храму. Не кликав він до височини — кликав до худоби... Але ніхто не знає, що таке людина. А це така істота, що коли хоч раз у житті вона відчула політ своєї душі, неодмінно знову підніметься духом. Він лежав на сіннику, дивився в зоряне небо і видивлявся там свою зірку-долю. Де вона? Чи ота, що ледь-ледь блимає світінням; чи та, що розбризкує зеленаво-колючі промені, чи, може, та, що зірвалась з теміні життя і покотилась по чорному небесному полю... І вже десь поряд упала, вибухнувши піснею: Ішов-перейшов місяць на небі Та стрівся з ясною зорею: — Ой, зоря, зоря, де ти ніч була, Де нічку була, де маєш спати? — Де маю спати? У пана господаря, У господаря, на його дворі, Та на його дворі, та в його хаті. А в його хаті та дві радости: Першая радість — сина женити, Другая радість — дочку віддавати... І тоді згадав, що у нього в дворі повно гостей, бо Уляна сина женить, старшенького свого!.. А там і друга дитина на порі стане... Виросли Улянині діти... Прикрив долонею очі. А ніби бачить ту зірку — ось вона все котиться, котиться... Де спиниться? Де?.. І ось знову виплив у вишину чорного зоряного неба сріблистий храм, зітканий із ниток сонця і туману. Він пропливав, легко похитуючись, висвітлював мереживом різьблених стовпів і дашків. І він, Гомін, теж ніби уже пливе поряд з ним. І раптом вони торкнулися хмарини, яка зависла над ними і засвітилася світлом вечірньої зорі. Чи йому здалося, чи йому причулося, чи якось в думці само зринуло... Ніби голос батька його, Златорука, промовля: «От сей хором поставиш над Почайною. Там уже й місце я приготував — біля своєї могили». Він злякався. Загучало серце. Де ж це — над Почайною?.. То хтось рідний там? Певно, мати померла? Коли ж це?.. І збагнув: голос роду кличе його додому. І він пішов. * * * По перших весняних водах, коли відкрилися великі й малі річки, до Києва прибула вість Єфанді: їй на підмогу йде велика дружина Свенельдова. Хай тремтять Київські гори й кручі: такої сили-силенної варягів вони ще не бачили! Відважні витязі морів, невсипущі шукачі чужих добр і чужої слави мали підперти королівну Єфанду і її сина Ігоря і вознести над тими, хто їх зневажив. Єфанда втратила сон від хвилювання, від чекання. Від гарячих передумів, які обсідали її сиву голову й сивили ще більше. Вона марила про помсту цьому великому грішнику — лукавому Олегові. У своїй напівтемній ложниці вона колотилась, як у норі, боялась світла, як сліпий кріт. Розкидала павучі тенета для всіх, кого ненавиділа. А ненавиділа усіх, кого бачила. Усім жадала відомстити. А себе мріяла бачити на осяйному київському престолі давніх Києвичів, з владичним жезлом у руці і золотій короні на голові. Тим жезлом вона й з'єднає дві держави — Київську і Новгородську. Що скажуть тоді в її рідній урманській землі про мовчазну Єфанду? Які саги, які молитви складуть про неї барди? Як упадуть до її ніг оті, що колись радо випхали молоду й привабливу дівчинку із гнізда урманського короля й віддали в руки тому старому пройдисвітові Рюрику? О, Єфанда жадала б відповісти тоді всім на умедливі лакейські похвальби для неї! Нікого з них не пустить перед свої очі. Вона сама — своїм розумом і своїми руками — здобувала корону, державний жезл свого мужа і цю землю. Олег їй лише допомагав. Тож нехай никнуть перед нею ниці заздрісники й пустомели, поглумники і злоречивці, що й нині крутяться біля підніжок трону урманського короля... Вони зганьбили її таємною намовою — через неї хотіли приручити Рюриків меч, тому й украли її молоде щастя, котре вона, юна й мрійлива дівчинка, ховала у серці яко скарб най коштовніший. О, як раділи оті, що відкрили навмисне на весь світ її потаємні полюби з найгіднішим і відважним витязем землі урманської — Свенельдом.Читать дальше