Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Княгине, час уже випросити у царгородського патріарха, щоб поставити в Києві митрополію.

Княгиня суворо глянула в лице пресвітера. Ось чого він переслідував Степка! Тепер Григорій один стає пастирем усіх християн-русів... Але правда й те, що Руси не обійтися без християнського архіпастиря.

— Я теж думаю про це, отче... Треба слати нам сольбу до патріарха. Кого послати?

— Може, нехай сам князь попросить...

— Не знаю... У князя свої клопоти, чи згодиться він. Нині збирається на полюддя у деревську землю. Хтозна, коли повернеться. Подумай...

Княгиня пішла до Глібової палати. Угорська князівна — це мир і соуззя з великою державою, це завше підтримка київського двору і честь для Києва і для Пешта. Угрія входить у християнство. Русь іде тією ж дорогою. Гліб мусить це розуміти. Монастирі можна ставити і без нього, аби правителі були до цього схильні. У Києві уже чимало християн і охочих до святих, подвижницьких трудів також багато.

Коли переступила поріг Глібової вітальниці, рішуче сказала:

— Глібе, нехай гордість твого серця не обдурить тебе. Бог посилає тобі добру жону — угорську князівну. Задля блага Країни Руси мусиш її прийняти.

Гліб здивовано підвів очі від книги. Мати дивилась на нього з надією і впевненістю. Він знав, що за її словами чаїться її тверде рішення. І також — правда. І що вона вже все виважила на терезах державницьких потреб. Отож він має чинити згідно з користю своєї держави. Бо є сином володаря великої країни.

— Я...— хотів щось сказати, але слів у нього не знайшлося. Якась глибока обада втискувала його душу в землю. Знав, що він тільки мусить... тільки зобов'язаний виконувати волю своїх владних батьків. Іної путі у нього нема...

— Її ім'я Сфандра.— мати-княгиня була щаслива. Вона перемогла Глібову впертість! Бо він розумненький хлопчик у неї.

Гліб закрив книгу. Мав хилити свою голову перед Долею і перед Богом. Бо ніхто не відкриє йому таїну світу й людини. Ніхто не почує гласу його сумління, ніхто не побачить, як убивається в тобі веління і прагнення твого серця.

Оглушливе мовчання запало навколо нього.

Ольга вийшла на ґанок і тільки тоді відчула оту мовчанку довкілля. Мовчали тьмаві небеса. Мовчала і земля, прикрита вже посірілим ніздрюватим снігом. Напружене гілляччя верб і калин ані ворухнеться. У цій тиші вона раптом почула дзвінкий лемент синички. Та це ж весна знову приходить у Київ!

І враз загуділо, зашуміло в скронях — уже вкотре вона зустрічає київську весну! У відповідь дихнув легенький повів вітерця. Підставила йому свої вуста і шию, зірвавши теплу хусту з голови. Київська весна вже пахла підталим снігом, відживленою корою сосен, ялин, кленів і беріз. Якось не помітила оте грайливо-ніжне, м'яке підкрадання пустунки-весни.

Завжди любила саме отсю ранню пору пробудження землі в березолі, коли над снігами починають кучерявитись білі дими від спалених беріз, бо отой попіл ратаї нисипають на ниви. Через те така родюча і врожаїста ця дніпровська земля. Щедро наливається колосок пшениці й жита, ячменя і вівса. А вишні! Які солодкі й соковиті, як любов... І таких пахучих яблук немає ніде в світі. Певно, немає і такого кохання, яке виповнює людей на цій землі.

Раптом сполохано озирнулась — чи не почув хто цих її грішних роздумів? Не личить же великій княгині, володарці багатої і квітучої Країни Руси навіть подумки віддаватись спокусам кохання, Хоч останні роки ця грішна зваба не давала її душі спокою, каламутила мислі, колотила серце. Єдине, чого боялась, щоб ніхто про це не здогадався. І щоб не здогадався отой мовчкуватий, жорсткий з вигляду тисяцький Щербило. Давні підозри князя-мужа через колишні натяки пресвітера Григорія її пекли й досі. Обезчещували й топтали найбільшу святиню її серця... Ні, вона нікому не поскаржиться на це.

Тепер, коли її великі літа спустились на плечі важкими крилами, у неї прокинулась заздрість. Заздрість до простих жінок, до простолюдинок і челядниць. Бо вона не може так просто жити, як вони,— легко й невимушено. Ніколи не могла так сміятись дзвінко, безтурботно або воркітливо, солодко-втомливо. Ніколи не могла дозволити собі бігти легко, пружно, з підстрибом, як коза. Мала завше йти величаво й царствено. Не дозволено їй було прослизувати ящіркою чи ступати пестливо-вкрадливо, навіть йдучи до мужа-князя. Мала ступати твердо, з високо піднятою головою, на голові нести важкий із срібла та коштовного каміння начільник з підвісками, що дзвеніли й переливались усіма барвами райдуги. Одяг завжди мав бути на ній не простий і зручний, а оздоблений шовковим вишиванням, перлами, що відтягували поділ і рукави сорочки.