Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Мстиша Свенельдич!.. Велина не хотіла згадувати його в цьому новому своєму житті. Але навіщо бояриня згадала його?.. Бояриня завершила свою балачку:

— Добра жоно, візьми мого Чуриню собі названим сином. Щоб ти передала йому силу чародійську. Може, тоді увійде в нього мужність і розмисл державний.

— У мене вже є названий син, боярине. Іншого не потребую.

— Це той цибатий? Та він же простолюдин, смерд вонючий. А Чуриня світлого роду, від князя Олега. Має право успадкувати його державу. А ти довіку будеш вшанована.

От про що мріє безсонними ночами бояриня Гордина! От чим клопочеться її голова! Ось чому іде вона на гріх,тому й принижується перед нею, простолюдинкою. А коли б знала, що це та сама давня Веселина, яку Щербило колись проміняв на неї, на Гордину? Мабуть би, також не спинилась — знайшла б у собі виправдання. Жадоба влади спалювала її невситиму душу. Божевільна! Не відаєш, що божевіллям своїм не переінакшиш світ, лиш зчервивиш його.

— Боярине, не те речеш. Маю досить шани і від людей, і від князів. І від сина свого. А твою жадобу не можу вдовольнити. Я учу добру. Шукай інших чародіїв — злих. Добрі не підуть на гріх, щоб недолужця зробити державцем! Повір...

Бояриня завмерла на мить. Не вірила в те, що чула. Але зустріла спокійний, навіть співчутливий погляд великих сірих очей відунки-чарівниці. Чомусь з її вуст не зірвались тої миті прокляття. Вона з шумом втягла в себе повітря, кінчик носа її зблід — і, чіпляючись за кути лави, за діжу, за поріг хатини, Гордина вискочила на подвір'я.

Більше ніколи не бачила її Велина. Зате частіше почала згадувати Мстишу. Певно, бундючним став, коли вже гривну боярську носить і терем на Горі ставить. Певно ж, його серце добродійством не кровоточить. Вона знає це. І безслізно ридає над сином своїм рідним.

Довго розмірковувала і вирішила — оповість усе Могуті. Увійшовши в мужній вік, Могутило розпростався в плечах, побільшав у силі. Як ухопить вола за роги — може невнарок їх викрутити! Мусить же сей добрий муж, її названий син, знати і свого названого брата, мусить і дбати про нього — хто, як не він, зможе прийти йому на поміч найперше? Хто зможе заспокоїти у відчаї, без заздрощів, щиро розділити його радість... :

Коли все те Могута дізнався, від подиву аж очі витріщив. Отакої — якого братця йому доля послала! Першої миті це йому сподобалось, аж споважнів ніби. Та подумав трохи, завагався чоловік: Свенельд і його Мстиша Свенельдич — зненавиджені людом, яко здирці і роздягателі сиріт та вдів. Своєї ж доброти його не навчити, коли власної нема. Ніхто людину не звільнить від зла в ній, окрім неї самої! Ні, немає чого йому радіти від того родича, як і самій матері Велині. Недарма ж вона стільки літ мовчала, недарма взяла собі іншого сина, простого хлопця.

Невдовзі рознеслася чутка, ніби Свенельд із дружиною і Мстишею з'явились у деревській землі на полюдді. Могута не захотів їхати до Свенельдича знайомитись: хтозна, як той бояринчик зустріне свого названого брата, чи не приб'є мечем. Тож молотив снопи гречки, востаннє перевіював зерно, закладав у комору збіжжя. Поліські зими довгі й снігові, а їсти всі хочуть щоденно — і діти, й худоба.

І раптом у нього на подвір'ї зацокали копита, загули гультяйські голоси. Невже дружинники? Адже він усе належне воєводі Свенельду і князеві давно одвіз до погосту, ще затепла. Розгледівшись, упізнав розбишак-мечників Свенельдича і його самого.

— Відмикай комору, господарю. Не відаєш хіба, витязь Свенельд своє полюддя збирає! — гукали йому.

Могута анітрохи не злякався тих зухвалих вигуків, стояв серед двору, на своїй землі, віяв своє зерно. Тільки й кинув через плече:

— Усе належне давно звіз до погосту. Там і беріть.

— Ба, який господаровитий! Там усе забрав ваш князь Маломир. Свенельдові нічого не лишив. Го, відчиняй, бо самі відчинимо!

— Коли не боїтесь гріха — то відчиняйте самі. Кажу ж — усе звіз до погосту.

— Ану метніться, хлопці! — викрикнув якийсь безвусий молодик із боярською гривною на грудях. Ще й на стременах звівся, оглядаючи подвір'я.

На лемент у дворі вибігла з хати жона Могути, заломила руки, заголосила. Дзвінкий та високий голос у його Улади, яку він колись здибав у біднячки Оляни, що самотинно билася в нужді в лісовій оселі під Іскоростенем. З нею ж нащадив двох діток, третє вже на світ просилося. Заголосила, залементувала Улада, а Свенельдич і його мечники ніби поглухли — металися по двору, розчинили комору, витягли міхи із зерном, торби із в'яленим м'ясом і засоленим на зиму салом. Могутило тільки зубами скреготнув. І віяв, віяв зерно, яке сіялось на білу ряднину, як золоті краплини його життя.