Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Гадаю, Могуто, не треба нам чекати нової напасти. Іди до людей, роби заклич, сину. Виженемо цих здирців людських,— сказала Велина, глядячи кудись в куток. Ніби там бачила щось таке, чого іншим не дано угледіти. Тому й голос у неї був спокійний і впевнений:— І я також піду по селах, діти. Не буду тут ночувати. Вони прийдуть сюди, я знаю...

Велина зняла з жердини свою темну хусту, низько пов'язала її над очима. Накинула на плечі товсту свиту. І пішла... За нею попростували Могута й Улада.

А вночі хатину відунки обступили Свенельдові мечники. Обійшли тихо, а коли наблизились до віконечок, почали голосно гукати й бити по рамах. Ніхто на ті гуки не обзивався. Тоді вони відчинили двері, бо й не були заперті, вскочили до хатини. В печі дотлівали жарини. Вдома нікого не було. Стояли в кутку горшки та рогачі. Та ще снопики різного відунського зілля засушеного.

Поперекидали й побили горшки та макітри. Хтось витяг із печі жару й кинув у снопики сухого трав'я. Воно спалахнуло, освітило порожню хатину й злісно-радісні обличчя синів чоловічеських.

— Спалити сю відунку на огнищі!

— Однаково їй горіти у Пековому царстві.

— Чекай-но, хай згорить оце все зілля чародійське. А може, воно зачароване і не згорить? — метався Свенельдич по хатині й підкидав у вогонь нові пучки сухостою.

— Не треба, Свенельдичу. То ж поміч людям.

— А вона на мене рогачем отако-о! Ще й називає себе матір'ю нашого Свенельдича...

— А ти злякався баби. Х-ха!

— Вона ж відьма. Хтозна, що може з людиною зробити.

— Дивіться, он загорілось рядно на лаві.

— Хай горить усе! Тікаймо!

Стара хатинка Велини горіла цілу ніч, як велика свіча. Здавалося, що горіла світла душа доброї чародійки. Щоб люди стереглися ненаситства й захланности. Бо то непростимі гріхи людські, котрі перетворюють людину в нелюда...

* * *

Пресвітер Григорій повернувся до Києва нескоро. І повернувся ні з чим. Царгородські велеможці відмовили в проханні київського князівського дому — не дали невісти для Гліба. Мовили: Київ далеко від Царгорода, живе там нехристиянський народ, дикий, варварський. Через те царі не дадуть туди своїх дочок.

Ольга міцно стулила вуста, аж збіліли їй вилиці. Примружила напружено очі й мовчала. Вчепилась у край столу в гридниці, куди був покликаний пресвітер. Отож возносливі царгородські велеможці мають русичів-полян за дикунів. І золото дають Києву, як і іншим диким ордам — печеніжинам, уграм, чорним булгарам, аланам, щоб ті воювали між собою або воювали з ворогами Ромеї.

Ось і Країна Руси має тепер в обов'язку не пропустити чорних булгар до Тавриди, щоб ті не поруйнували багату країну Корсунську, яку захопила Ромея.

О княже-муже, ти даремно возгордився легкою перемогою над ромеями. Переможена не вона, а ти. Бо перемога вимірюється не золотом. Мир і ряд із Царгородом зробив тебе безпечним, вдоволеним і збайдужілим до державних справ. Горе безпечним! Вони наближають торжество насилля і твою правду перетворять на гіркоту. Безпечних і байдужих одоліє той, хто живе тихо, в мирі й трудом, а не мечем, постійно множить достаток...

А Григорій все ще оповідав про свою подорож. Стрепенулась, струсила з себе задуму, коли пресвітер сказав:

— Дунайська Угрія стає християнською. Князь їхній Такшонь хрестив свого сина Гейзу і чотирьох дочок. Ромея — боїться його меча, княгине. А менша князівна дуже славна...

— Звідки знаєш?

— Я ж оповів уже... Тоді пішов я із Царгорода до Пешта. До мадярського володаря.

— Коли? — невпопад перепитує княгиня. І Григорій з досадою повторює:

— Ну, коли дали відмову в Царгороді.

— Добре зробив, отче...

— Володар мадярської країни радо віддасть нам свою дочку-красуню. За Святослава. Я домовився.

— Чому за Святослава? Він же ще малий. Гліб же...

— Григорій похитав головою.

— Гліб хоче стати ченцем, шлюбу не хоче брати. Хоче будувати у Києві монастир.

Княгиня перемінилась в обличчі. Вона це знає, та ще не втратила надії, що княжич Гліб душею повернеться до владарювання. І буде з нього великий князь-просвітник, яко болгарський Симеон... Лиш своїм мечем він зробить Слово... А Святослав — ще отроча, можна й почекати. Ось вона поговорить з Глібом.

— Як же звати мадярську князівну?

— Сфандра.

— Мудро зробив, отче, що домовився за невісту. Бачу, дбаєш про майбутність київського князя.

Пресвітер витер вологе чоло — княгиня таки дорікнула йому за минуле. Звісно, він дбав і про себе, коли відтручував від неї отого Степка Книжника, царство йому небесне. Бо той замахнувся на його святе місце, на його першість — саме він, Григорій, має стати київським митрополитом. Він! Виучень царгородських схол, охоронець князівської чести і майбуття їхніх дітей. Що ж Степко — він лише його виучень. Все життя ходив у постолах, а щойно навчився у нього письма, уже взув болгарські чоботиська...