Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Але у княгині були інші слова. Несподівані. Вся вона світилась якоюсь новою, ніжною силою і непереборною відвагою.

— Воєводо, хочу нашу державу Країну Руси підняти багатством. Хочу, аби в усіх городах були великі торги і щоб скрізь там були гості від далеких і близьких земель. Маєш розіслати київських купчин і гінців-биричів в усі країни для закличу. Будеш сам дивитись за цим і торги відкривати. І гостей розсилати, гостині двори ставити.

Щербило був здивований. Він же ніколи не займався торгами! Хоча майже всі київські бояри наживали собі добра і золото торгуючи.

— Я лишень воєвода, княгине.

— Знаю. Ти наш чесний воєвода, Щербиле, через те і не маєш великих багатств. Тож я подумала про тебе. Володарі мають дбати про своїх вірних помічників. Хіба не так?

Вона була вражена, коли помітила, як потемніло обличчя Щербила, з якою розгубою він оглядався навсібіч, ніби хотів кудись заховатись чи вибігти звідси пріч...

Не здогадалась велика київська княгиня, що спалила, може, останній місток між собою і честолюбним воєводою, бо сказала: вона володарка його! Вона сильніша від нього, і через те саме вона, жінка, дбає про нього — подає йому, яко жебракові, смачні шматки зі свого князівського столу. Це, може, порадувало б його колись, але не тепер. Тепер він був інакшим, гордим і вільним киянином, який не поступиться ні розумом, ні силою жодному високородному володареві.

Княгиня не розуміла його. Вона подумала, що воєвода не бажає клопотатись тими торговищами і гостиними дворами, бо не матиме від тих великих своїх трудів ніякої мзди. Через те поспішливо додала:

— А собі братимеш від торгового мита половину. Це добре, воєводо. Враз розбагатієш.

Очі Щербила звузилися, затьмарилися, і він сказав неквапним і байдужим голосом:

— Нехай княгиня собі забирає оту половину. А торговищами краще за всіх порядкуватиме боярин Дудко. Не буде, може, бояр каламутить тоді.

— Дудко? Каламутить?

— Авжеж. Разом із невсипущою Гординою.

— Он як! Але чому не хочеш?

— Мені потрібно зараз зібрати молодшу дружину по слову князя і йти в деревську землю.

— Пощо так? — стривожилась Ольга.

— Прислав князь гінця. Деревські люди бунтують, не хощуть дати князеві другої данини.

— Пощо данина та друга?

— Першу зібрав Свенельд. А потім узяв наш князь. І здалося йому, що мало. Пішов удруге.

— Ти підеш до князя, а тут кого лишиш?

— Може, Претича...

Щербило переможно посміхнувся, вклонився і пішов. Залишив їй стільки загадок, таємниць і терзань, що вона... зненавиділа його. І весь білий світ зненавиділа. І зажерного безглуздого князя-мужа, що нерозумно отак проти себе підняв людей. Зненавиділа лукавого Свенельда, що зумів упіймати князя в свої тенета, зненавиділа себе, що так принижувалась перед цим воєводою, а він глузував потай з неї... Своїм усміхом і байдужим, рівним голосом він раптом знищив у її серці бажання робити добро. У неї тряслися руки і холодно німіло в грудях. Що ж, воєводо, ти надто високо злетів і забув, кому маєш завдячувати. Гадаєш, літатимеш у високості завжди? Не відаєш, ким погордував. Бо не знаєш, що таке справжня любов повелительки і справжня помста за зневагу.

Тепер у ній прокинулась владна княгиня, володарка чужих доль. Нехай усі забудуть, що вона ніжна жінка, що в її руках милосердя, а не гострий меч.

Княгиня упала на коліна перед Владичицею, Божою Матір'ю, била поклони... і просила невідомо що. Помсти для гордого Щербила? Ні, хай береже його сила небесна... Просила повернути їй його прихильність і... любов... О Мати Спасителя людського! Хіба це гріх — любов? Хіба так багато вона просить? Хіба вона у когось забирає його? Невже за своє многотрудне життя не гідна вона такої мізерної щедрости, як щастя любови? Пошли, о пошли їй крихту тієї благодати, І більше не проситиме вона нічого в житті для себе. Все інше здобуде сама — і для своїх дітей, і для людей, і для держави...

* * *

Дивні передчуття народжувались у душі Маломира де-ревлянського. Слова волхвині-чародійки, що стояла перед ним, ніби зривали з його очей полуду. Він знав, що в народі деревлянському йому не було великої довіри. Завжди називали- Малком, ніби отрока-малолітка, а не дорослого мужа. Тепер збагнув, що в тій назві не ласкавість, а насміх і зневага,— мовляв, не дотягнув розумом їхній князь до справжнього державця. Хоч і сивина вже посріблила його вуси. Тепер дивився на себе ніби з іншого боку. Бачив, що та мудрість, яку він сам у собі бачив і якою пишався, луснула, як бульбашка на болоті.